Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

Розділ 23. Камені друїдів

На вулиці ще й навіть не стемніло, а я почув знайомий шепіт дендреона. “На вас чекає пастка, пастка, пастка”, - то знов Макулій бавився у лісі. Ми повідомили про гостя тітку Ганну, Сивій Ведмідь, відкривши водоспад для нього, гостинно запросив до себе у печеру. Та в гроті дендреонам вкрай незручно серед стін, тому, що звикли відчувати простір в лісі. Гнітить печера гостя - не біда, тоді посидимо з Макулієм ми на колоді, біля входу.

– Просили зайці передати вам гостинців лісових, - сказав юнак, протягуючи кошик, - У ньому ягоди й солодкі корінці, які ростуть в таємних закутках у гаю.

– Оце так щедрі зайці! - посміхнулась тітка, - Кому віддячити: тобі, чи може їм?

Вона зі вдячністю прийняла подарунок, пішла у хату й винесла млинці. Макулій вперше куштував подібну страву, але вона сподобалась йому. Нахвалював варення й товстим шаром намазував солодке на млинці.

– Чому такого дендреони не готують? - жалівся він, киваючи на ліс, хтозна куди, - Мені ж тепер у горло не полізуть ні корінці, а ні сирі гриби.

– Їж, не соромся, - пригощала тітка і підкладала гостю ще і ще.

Я знав, що ми з Тарасом ненажери, але Макулій - ватажок у ненажер! Той цукор дендреону вдарив в мізки, бо так багато зразу він не їв. Макулію від нього стало аж занадто добре, здається навіть трішечки сп’янів. Юнак повеселів, посоловіли очі, у нього почав заплітатися язик.

– Я знаю, що ви там робили в баби, - сказав він заговорницьки й затих.

– І що з того? Ніяка то не таємниця! - я посміявся з молодого шпигуна, - Та є проблемка набагато важче, тут Магіуса десь треба нам знайти.

– Аврелія? До нього просто так вам не добратись. Вже більше сотні років він живе у самоті. Пізнавши таємниці, як працює Всесвіт, Аврелій згидувався від оточення свого. Воно у ньому бачило лиш користь і зручний шлях до власної мети. Тому, покинувши їх всіх відразу, сховався мудрий від тієї мерзоти.

– А де він зараз? - запитала тітка, підсовуючи миску пиріжків.

Макулій взяв один, вкусив, покуштував начинку і взяв у другу руку ще один. Напевно дуже смакувала їжа. Ми всі чекали поки прожує, хоча терпцю не вистачало вже ні в кого, все ж знали, врешті пиріжки ковтне. Набивши тельбух, хлопець знов відчув приємне закипання у мізках. То цукор із кишок до голови добрався, від чого юнака ще більше повело. Солодощі так розв’язали язика у нього, що захотілось повідомити секрет. Товаришам відкрити таємницю, де зараз мешкає той дивний чародій: “Тут недалеко є священне місце, яке століттями закинуте стоїть. Колись у ньому кілька раз на рік збиралися друїди, аби за звичаєм відзначити свята. Провести ритуали на початку нового сезона, щоб зміни у природі збільшили врожай. Вони обнесли постаментами те місце, що витесали із здоровенних брил. На каменях поставили по знаку - хотіли вшанувати кожну із стихій. До того ж додаткова охорона від нечисті і капищу, й жерцям. Без тих могутніх сил не буде врожаю: ні молока, ні меду, ні зерна. Тому стихії треба вшанувати, нехай побачать вдячність від людей. Але не знали стародавні чаклуни та маги, що капище в друїдів не просте. Воно веде у прірву між світами, де чародійство зародилося давно. На дні її є невелика зона, не більша за кімнату у хатах, у ній в одну збираються всесвітні сили, щоб живити стихії у світах. У тому місці часу не існує і світло зупиняється в пітьмі. Переплітаючись минуле і майбутнє, в одному ґудзі схожі на «тепер». Вони дають можливість вивчити закляття, таких могутніх ще не бачили в книжках! Та Магіусу те не потрібно, він хоче взнати відповідь на загадки буття. Там і сидить у позі лотоса Аврелій, міркуючи над таємницями життя”

– А ти це звідки знаєш? - запитала тітка.

– Я ж дендреон! - він гордовито відповів, - Якщо комусь із нас стає відомо щось у світі, то новину цю повідомлять всім!

– А можеш до Аврелія провести нас з Богданом? - у хлопця поцікавився Тарас, - А ми за це дамо мішок міндобрив, або чогось іще, із того що ви там їсте.

– Де ти візьмеш міндобрива, артисте? - з ехидством поцікавився у брата, від сорому почервонівши, наче рак, - Сказав би ще, мовляв, насиплю тачку гною! Та що ти мелеш - він же не буряк!

Тарас образився, замовк, насупив брови, але не став робити сварки, хоч хотів. Напевно бовкнув щось не те перед гостями, він, схоже, врешті, таки зрозумів. На щастя дендреон був гумористом, відшуткувався, що міндобрив не бере, а гною і без нас у лісі просто повно! Хіба що за млинці з варенням проведе. Ми з братом почали благати тітку. “Та зроблю вам млинці”, - погодилась вона й пішла у хату готувати їжу. Ту смаковиту, солоденьку страву, якої забажав наш гість, обплутаний гілками, у якості платні за подорож до прірви між світами.

– Давно збирався сам туди сходити, але не маю сил достатньо для цього. Разом у нас все вийде, безумовно, бо знаєтесь із чарами стихій.

– Тоді чого чекати? - від збудження в Тараса запалали очі, - Давайте прямо зараз підемо до чарівного місця, щоб подивитися і перевірити його!

– Тоді хоча би попередим тітку, - скривившись, запропонував.

– Богдане, ти здурів? Не треба турбувати! Нехай у хаті порається там. Ми ж швидко повернемось до печери! Вона геть нічого не буде знати!

– А як не швидко? - сумнівався я, - Побачить, що довгенько нас нема, стурбується і кинеться шукати.

– Не бійся! - відповів упевнено Тарас, - Ти ж чув - у тому місці часу не існує!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍