Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

Богдана

Усі права захищено.
Текст цього твору є інтелектуальною власністю автора.
Будь-яке копіювання, поширення, відтворення чи використання

фрагментів без письмової згоди автора Соломії Реус суворо заборонене.
Порушення авторських прав тягне за собою

відповідальність згідно з чинним законодавством.

 

 

 

 

 

Богдана

   Богдана довго не могла оговтатись після тієї розмови з Андрієм біля ставу. Її внутрішній світ ніби перевернувся, але не боляче - мʼяко, обережно, як перевертається сторінка у давно знайомій книзі. Вона ніби все життя несла в собі вантаж очікувань, мовчазних зобовʼязань, німого обовʼязку - і от тепер його хтось зняв. Не вкрадливо, не образливо, а з розумінням і пошаною. І в тому прощанні, тій чесній, зрілій розмові не було трагедії. Була лише правда. І вона, ця правда, не залишала порожнечу - лише тишу. І легкість.

   Їй чи не вперше в житті не хотілось поспішати. Не хотілось метушитись, складати плани, готувати вечерю чи займатись іншими буденними справами. Не хотілося знову закручуватися у карусель щоденних турбот, від яких голова інколи йшла обертом, а душа стискалась до стану крихітної грудочки.

   Вона знала, що зараз до міста повертатись не хоче. Вирішила залишитись у селі хоч на декілька днів. Пожити по-іншому трохи, в тиші, в роздумі, на одинці із собою. А також побути поруч із мамою, братами, рідними та близькими людьми, що самі того не знаючи наповнювали її душу та серце теплом та спокоєм. Вона знову гуляла по рідному степу, де кожна стежка знала її, памʼятала ще з самих дитячих кроків. Кожен вечір - її спогади. Тут час ішов інакше. Мʼяко і майже не помітно, дозволяючи людині не тільки бути, а й відчувати себе.

   Богдана прокидалась зранку під спів птахів, ходила босоніж по росі, пила молоко з-під корови, як у дитинстві. Іноді допомагала на городі, іноді просто сиділа на лаві біля хати, вдивляючись у безмежне небо. Думки текли повільно, як річка навесні, без поспіху, без надриву.

   Вона робила глибокий видих усього старого - життя, в якому не було її самої. І з кожним ранком - вдихала нове. Невідоме, спокійне, своє. І вперше за багато років усмішка на її обличчі була не для когось, а для себе.

   Жінка ніби розквітла навесні після довгої і виснажливої зимової сплячки. Її хода стала легкою, погляд - ясним, а в серці зʼявилася невимовна тиша, схожа на ту, яка буває рано-вранці, коли ще не прокинулось ані місто, ані думки. Вона відчувала в собі силу. Глибоку, як джерело в лісі, силу, яку нічого більше не могло приховати чи притлумити. Свобода стала не чимось зовнішнім, а її внутрішнім станом. Із цієї свободи народжувалась наснага - жити, відчувати, мріяти. Вона вирішила: її нове життя буде сповнене тільки найкращим. І більше не буде місця для втоми, чужих очікувань.

   Щодо розставання з Андрієм, вона не поспішала про це розповідати нікому. Не тому, що соромилась. А тому, що не хотіла жалю. Не хотіла щоб хтось хапав її за руки і страшенно питав: «А ти як?». Їй не потрібні були співчуття. Вона не страждала - вона визволилась. Та посвящати в це когось не хотілось. Пояснювати радість цього почуття теж. Їй хотілось аби їх життя, що прожила з Андрієм залишилось особистим. Хотілось побути в тиші. На одинці з власними думками, що тепер звучали без болю. Тепер це був шепіт нового вільного життя.

   Пауза, яку вона взяла сама для себе, стала справжнім благословенням. А коли за тиждень повернулася до міста, то знала: з дітьми поговорити все таки доведеться. Вона довго шукала слів, і відчувала, що тепер нарешті готова. Знала, що ця розмова буде непростою, але потрібною.

     Вдома все було тихо. Вечірній пил сідав на підвіконня, у кухні пахло гречаниками, які вона смажила на вечерю - такий знайомий і теплий запах ще з дитинства. Вечерю готувала мовчки, зосереджено, вкладаючи в кожен рух щось заспокійливе для самої себе. У душі зріло переконання: головне не зробити боляче. Не дати дітям підстави сумніватись у любові батька. Вона не знала, де зараз Андрій - його речей по поверненню вже не було. Але здогадувалась. І розуміла: він прийде сам, коли буде готовий.

А зараз - її черга.

Коли всі зібрались за столом і вечеряли, ніхто нічого не підозрював. Звичайна сімейна буденність, аж поки Іван, зважившись запитав:

- А тато хіба ще не приїхав із села? Він там залишився?

Богдана на мить завмерла. Але відповіла спокійно і з тією мʼякістю, яку виплекала у собі за останні дні:

- Тато повернувся. Наступного дня. Але… ми з татом прийняли важливе рішення. Ви вже дорослі, і я знаю - ви зможете зрозуміти. У житті іноді так буває, що люди перестають жити разом.

Повисла тиша. Лише поскрипували стільці.

- Ви розлучаєтесь? - прошепотіла Люба, її очі наповнились тривогою.

- Можна й так сказати - кивнула Богдана спокійно - Але… ми з татом вас любимо. Це не змінюється і ніколи не зміниться. Він, як і раніше, буде поруч. Просто… ми вже не будемо разом як чоловік і дружина. Ми залишимося друзями. І, звичайно батьками для вас. Ви завжди можете розраховувати на підтримку та любов нас обох.

    Діти мовчали. Здивовані, розгублені. Кожен у своїй хвилі. Іван підвівся і мовчки вийшов із квартири. Люба зачинилась у своїй кімнаті. Надія… Надія сіла за піаніно і почала грати. Спочатку несміливо, а потім все впевненіше. Сумна, ніжна мелодія розливалась по квартирі, ніби слова, які не могла вимовити вголос. Богдана зрозуміла: з нею буде найважче.

   Жінка не йшла за ними. Не кликала, не пояснювала більше. Вона знала: їм потрібно побути наодинці зі своїм болем. Їм потрібно переварити цю новину так само, як ще нещодавно це робила вона. Богдана вклала в цю розмову всю свою любов, усю свою ніжність - і відпустила. Без тиску.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍