Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Після цього ми добрих пів години говорили про проєкт. Ярослав Іванович не питав нас про наші ідеї, але сам розповідав, що бажає отримати. Унікальний, неповторний, помпезний, сучасний… Ось головні його бажання щодо майбутнього комплексу. Загалом ми вгадали з ідеєю, хіба тільки з “помпезністю” промах, але це можна підправити, додавши декілька дорогих деталей.

Майже постійно Сіворський вів діалог з Гордичем, але й до мене час від часу звертався. Як не дивно, але я трималася справжнім професіоналом. В голові постійно звучали слова демона, тож я не панікувала і впевнено відповідала на питання.

– Прекрасно-прекрасно, – сказав Сіворський, коли, здавалося, зустріч вже почала доходити до свого логічного кінця, а потім неочікувано доповнив: – Власе, чи не міг би ти відійти з моїм юристом, щоб уточнити деякі організаційні питання для майбутньої співпраці? Якщо ваша ідея мені сподобається, то потім просто не будемо вже на це витрачати час, згоден? – і в цей момент в кабінет, наче магією, принесло невисокого чоловіка з таким виразом обличчя, ніби йому весь світ заборгував.

Гордич кинув стурбований погляд на мене, але все ж погодився і стрімко вийшов з кабінету вслід за дивним неприємним чоловіком.

І ось я залишилась віч-на-віч з олігархом, відчуваючи себе абсолютно незахищеною. Мені було некомфортно поряд з ним, некомфортно в цьому кабінеті і взагалі просто некомфортно знаходитися в цій будівлі! От не думала, що буду мріяти, аби Гордич повернувся і забрав мене з собою.

– Вероніко, зізнаюся, що я спеціально відправив Власа, адже хотів поговорити з тобою наодинці, – почула я приголомшливе зізнання від Сіворського. 

– Еее... Так, я вас слухаю, – відповіла, нервово стискаючи пальці на руках.

– Скажи, – звернувся до мене, подаючись тулубом вперед і обпираючись на стіл руками, – чи не хотіла б ти допомогти своїй компанії вибороти перемогу на тендері?