Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

 І  хоч у душі скиглив біль, а материнське серце не хотіло бачити смутку дітей, Богдана знала: ця розмова була необхідною. Як весняний дощ - болісною, але живильною. І з часом у їхньому серці знову проросте довіра. Тепер треба просто чекати і вірити.

Богдана і Анатолій

    Вони не бачились із ним вже давно. Ще до її поїздки в село він якось зайшов - тоді, коли ще Андрій був вдома. Приніс тоді каву, кілька свіжих газет, та свій невимушений настрій. І якось після того ніби зник. А може просто був зайнятий справами. Та й сама Богдана не шукала з ним зустрічі. Вона не хотіла поспіху чи незручності. Навпаки, ця тиша ця перерва, була така правильна і вчасна, вона дала їй ясність. Її почуття більше не плутались у голові, не лякали, не ховались. Вона чітко розуміла, що сумує за ним. По-справжньому. І в цьому сумі було щось дуже ніжне, справжнє та тепле.

   Вона згадувала його очі, його голос, ті прості, звичайні розмови, які дивним чином гортали душу, як тепла ковдра після важкого дня. Згадувала, як він сміявся, як мовчав, як слухав її, наче кожне слово мало дуже велике значення для нього. І серце билось трохи швидше

   Одного вечора, коли діти, як завжди розчинились у власному житті та власних справах, хто на роботі, хто у друзів, а хто в музиці, а  Богдана проводила вечір на самоті за книгою у двері подзвонили. Вона аж здригнулась від несподіванки. Цей дзвінок був несподіваним, тривожним і таким, що вириває з думок. Вона повільно підійшла до дверей, відчинила і побачила його. На порозі стояв Анатолій - усміхнений, спокійний, із старими шахами під пахвою.

- Привіт. - мовив легко, ніби бачились вчора.

- Привіт… проходь, - відповіла тихо і навіть трохи розгублено.

- Як ваші справи? - він пере тупив через поріг, озираючись, наче чекав побачити Андрія.

- Та ніби добре. А твої як?

- Теж все гаразд. - Анатолій поставив шахи на стіл у вітальні - Я думав, що Андрій вже прийшов з роботи. Ми з ним в шахи минулого разу домовились пограти.

- Андрія нема. - Богдана відвернулась, пішла на кухню - Зараз чай заварю, я все тобі розповім.

Анатолій сів за стіл мовчки. Його обличчя втратило усмішку, ніби затихло.

   Розмова була довгою, місцями мовчазною. А місцями занадто щирою. Богдана не вдавалась у подробиці, не викладала перед ним своє життя сторінка за сторінкою. Та все ж, була максимально щирою та чесною. І сказала головне чесно й прямо, що шлюб із Андрієм був не про велике кохання. Що ніколи й не кохала його. А згодом єдині почуття, які були у неї до чоловіка - вдячність і повага. А також звичка, яка роками тримала їх поруч. І що тепер, коли все це залишилось позаду, вона нарешті відчула легкість. Вперше в житті.

   Розповіла про їх розмову на ставі. Про те, як Андрій сказав: «Я тебе відпускаю». І яким поворотним для неї став той момент.

  Анатолій мовчав. Довго. Він сидів, нахилившись трохи вперед, поглядаючи на чашку з чаєм, що давно вистигла. Його руки тремтіли. Ледь-ледь, майже непомітно.

- Богдано… - нарешті озвався. - Мені дуже шкода, що твоє життя склалось не так, як ти, непевне колись мріяла. Але я щиро радий, що ви з Андрієм змогли дійти до згоди. Спокійної, чесної, без болю і сварок.

  Він підняв очі, і в його погляді не було сумніву.

- Я дуже давно хотів тобі сказати… але мовчав з поваги до тебе та Андрія, до вашого шлюбу. Не міг наважитись, аби не зруйнувати те, що мною не було побудоване. Тепер же ніяких перешкод немає. Ти для мене дуже важлива. Коли я поруч із тобою, я інший. Легший. Живіший. Напевно… я ще ніколи не відчував до жінки того, що відчуваю зараз до тебе. Богдано… я кохаю тебе.

   Тиша повисла в кімнаті, як ранковий туман, що повис над полем. Густа й наповнена очікуванням.

   Вона не відповіла. Лише повільно підійшла, подивилась йому в очі і обійняла. Міцно і тепло. А потім поцілувала. Без слів та обіцянок. Просто, як підтвердження того, що між ними і справді давно вже щось живе. І тепер ні від думок, ані від дій вона не відчувала провини. Не було страху. Тільки щось дуже чисте та хвилююче. Як новий початок.

   Анатолій почував себе як юнак. Немовби роки скинулись із його плечей, а на місце втоми, осілого побуту та давніх втрат прийшло щось нестримне, нове, свіже, як весняний вітер. Йому хотілося співати, сміятись, кричати на весь світ про своє кохання до Богдани. Хотілося, щоб кожен день був для неї святом, а кожна хвилина - легкою і світлою. Він прагнув бути тим, хто робив її щасливою. Тим, хто буде поруч, не тільки у дні радості, але й тоді, коли важко, коли хочеться мовчати.

   Він милувався кожною її усмішкою, ловив погляд, у якому палахкотів вогник, та беріг кожне її слово, як коштовність. Йому хотілося обіймати її просто так, без причини. Хотілося, щоб вона завжди залишалася поруч, поруч не лише фізично, а й душевно.

   Богдана ж не поспішала. Вона ніби по-новому вчилась бути собою. Її почуття ще не встигли повністю оформитись у слова чи обіцянки, але з кожним днем ставали глибшими, міцнішими. Їй було добре з Толиком. Спокійно, тепло, комфортно. В його присутності їй не потрібно було щось вигадувати чи вдавати. Вона могла просто бути. Якщо хотілось мовчати, то мовчала, сміялась, плакала і мріяла.

   Але було дещо важливе, що стримувало її - діти. Вона знала і розуміла, що вони важко сприйняли новину про розставання із батьком, і не хотіла викликати у них ще більше нерозуміння та болю. Її серце розривалось між материнською відповідальністю й особистим щастям. Тому, разом із Анатолієм вони прийняли рішення, яке тоді здавалося найбільш мудрим і обережним: поки що він не приходить до неї додому. Це рішення, однак, не стало для них перешкодою. Навпаки - воно розширило простір для їх стосунків, дало їм змогу будувати щось нове не а тіні буденності, а в світлі, відкритості й романтики. Вони багато гуляли - парками, старими вуличками, набережною. Вечірні кавʼярні для них були вечірньою пристанню, де вони смакували солодощі і життя водночас.