Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

   Кіно, театр, виставки - їхні дні стали наповнюватись сенсом, а вечори - ніжністю. Не раз Анатолій влаштовував їй пікніки на березі річки. Вони сиділи на пледі поруч, торкаючись плечима, ласували улюбленими тістечками Богдани, милувались сонце , що повільно сідало за обрій, лишаючи багряні відблиски на воді. Розмовляли про фільми, книги, сни. А інколи і мовчали. І ця тиша була набагато інтимнішою, аніж будь-що інше.

   Ці двоє жили по-справжньому, насолоджуючись кожною миттю. Прокинувшись і оживши після затяжної сплячки. Їх стосунки були без обману, без ілюзій та без масок. Вони просто були один для одного. І кожна мить поруч для них була як подарунок. Нове життя, новий розділ. І цього разу не з примусу, не з обоʼязку, а з любові.

   Життя Богдани з Анатолієм набуло справжнього змісту. Вони не поспішали, не намагались дати імені кожному почуттю чи обіцяти одне одному вічність. Їм вистачало тепла щоденних зустрічей, усмішок, спільних вечерь, тривалих прогулянок під вечірнім небом. Вони не будували грандіозних планів на майбутнє - просто були тут і зараз, один для одного, і цього було досить.

   Час, як мудрий і терплячий лікар, поступово все розставив на свої місця. Розмова Андрія з дітьми, хоч і не була легкою, стала важливою - саме після неї вони все ж таки прийняли нову реальність. Надія, хоч і найдовше не могла пробачити і змиритись, згодом також відкрилась до розуміння. У кожного залишилось своє ставлення, свої емоції, але більше не було напруження чи болісної тиші. Життя продовжувалось у всіх. І воно заграло новими фарбами - світлими, теплими, зрілими.

   Богдана поступово відкривалась Анталієві все більше. Вона розквітала в його присутності - вперше не тільки як мати і господиня, а як жінка. Жінка Бажана, жінка кохана. Вона відчувала, що таке бути справжньою - не зручною, не правильною, а собою. Її любили безумовно за її справжність, а не попри щось.

   Їх перша близькість була ніжною, уважною і зовсім не схожою на те, що Богдані довелось пережити вперше з Андрієм. Вона зрозуміла, що тілесність теж може бути джерелом радості й глибокої емоційної єдності. Їй не було болячи чи неприємно, у неї не було відрази, їй не доводилось чекати, коли все закінчиться. Вона насолоджувалась, почувалась бажаною, почутою, захищеною. Цей новий досвід перевернув її світ. І він для неї виявився не страшним, а навпаки - звільняючим.

  Спершу ці двоє ще намагались якось уникати зайвої уваги, не хотіли завдавати дітям нових потрясінь. Але з часом і це втратило сенс. Їхня відкритість і щирість стали частиною родинної реальності. А згодом Богдана взагалі прийняла для себе рішення переїхати до Анатолія, який хотів цього дуже і неодноразово вмовлював жінку. Це було її виважене рішення, тихе, доросле «так», яке вона сказала не просто Толику, а новому життю, новому щастю, новій любові.

   Життя Богдани поступово ввійшло у свою спокійну й рівну течію - без бурхливих поворотів, драм і внутрішньої боротьби. Усе наче стало на свої місця. Її дні наповнились тим особливим, тихим щастям, яке не потребує гучних слів чи подій - воно просто є, присутнє у кожному ранковому промені, у запаху свіжої кави, у лагідному погляді коханої людини.

   Діти дорослішали й розлітались кожен у свій бік, як пташенята з гнізда. Вони будували власні світи, створювали нові сімʼї, мріяли, помилялись і знаходили себе. Богдана, як кожна мати турбувалась за них, переймалась їхніми кроками, успіхами, серцевими ранами. Але в глибині душі вона раділа, бо найважливіше, чим вона могла з ними поділитись - це приклад власного життя. Приклад того, що ніколи не пізно все змінити, не пізно почати спочатку. Що помилятись - це нормально. Адже саме з помилок, випробувань і рішень народжується справжнє усвідомлене життя. Найважливіше - залишатись вірним собі, слухати серце й не боятись іти туди, куди кличе душа.

   Не зникли і стосунки з Андрієм. Тепер вони трансформувались, змінились у щось нове: у щиру повагу, в людське розуміння й тепло. Вони зуміли з одужати між собою міст, по якому можна було йти на зустріч один одному. Не як подружжя, а як рідні і близькі люди. Без болю, без закидів, без гіркоти минулого та образ. Їх обʼєднували не лише спільні спогади, не лише прожите разом життя, а діти і тепер ще й онуки. І вони навчилися радіти цим зустрічам, сідати за один стіл, допомагати один одному, радіти успіхам дітей.

   Богдана ж нарешті була там, де завжди була її душа. В селі, на тій землі, що бачила її ще дитиною, що прийняла її у цей світ. І тепер, вона повернулась сюди зрілою, спокійною, а головне щасливою.

   Рішення переїхати вони прийняли разом з Анатолієм. І він, як завжди, не вагався. Бо його любов була завжди підтримкою, в кожному кроці та рішенні. Вони прокидались удвох на світанках, коли туман стелився по полях, а десь за лісом співали уже пташки. Вони пили ранкову каву біля хати, милуючись тим, як сонце повільно встає над степом. Вечорами гуляли стежками біля ставка, тримаючись за руки, мов ті, хто давно перестав поспішати. Вони жили. Просто і щиро. Разом говорили багато, сміялись і навіть мовчали. І цього їм було достатньо. І можливо, їхнє життя було далеким від ідеалу, але воно було справжнє.