Читати книгу - "Космос, Танічка няв"

Помер. Війна не закінчилася. Помер через 3 місяці після повернення на фронт. У місті оголошена жалоба - буде поховання. Все обірвалося: життя, любов, кохання, мрії, плани і майбутнє.

Процесія відбулася у день першої зустрічі небіжчика і Зірки. Вдова не змогла прийти - вона не могла, не хотіла, не дозволяла собі дивитися на те, як смерть із очей такої чарівної людини дібралася до її серця. Її не бачили ще сорок днів по тому. Вона не могла визнати, що це кінець їхнього маленького раю, а вона й не зобов'язана. Вона ж не бачила його тіла у труні, а як не бачила, то нема про що говорити! Та й це ж війна, стільки людей помирають, особливо на передовій, ви хоч знали як важко їх опізнати!? Це точно не зірчин Комета, його просто переплутали із кимось, а тіло настільки було пошматованим, що ніхто й не помітив різниці! Комета живий, чуєте!? Він або зник безвісти, або в полоні, але там, у холодній могилі, лежить не він! То кровожерливе керівництво відіслало цій бідній сім'ї на зло якогось бідолаху, щоб більше не виплачувати заробітну плату! Зірка не буде йти оформлювати квоти, адже вона знає, що її коханий живий і він обов'язково повернеться до неї! Повернеться з перемогою, як і обіцяв, і потім вони нарешті будуть разом назавжди та приведуть своє життя так, як вони того хотіли, як вони мріяли! Він живий, може взагалі і далі бігає зі зброєю в руках і ці всі поминки - це просто спекуляції від влади для замилювання очей! Дурні, так легко повірили у смерть самого Комети! Та він ніколи не помре, він вічний, як їхнє із Зіркою кохання! Чуєте!?

Саме так Зірка та Комета не змогли створити власний космос.

Жінка і далі працювала та на цей раз накопичувала на реабілітацію для свого милого. Його портрет уже з'явився на місцевій алеї героїв, до якої постійно навідувалися друзі та батьки. Всі приносили квіти і туди, і на цвинтар, журно плакали і обережно проводили краєчком долоні по його гарному обличчю. Його мати, Калина, щодня змінювала квіти, оплакувала свого єдиного сина та водночас і жаліла, і ненавиділа невістку за те, що вона не навідується до свого мертвого чоловіка. А невістка тим часом геть перестала посміхатися і кидалася, неначе собака на кожного, хто прийде зі співчуттями чи знову намагатиметься донести їй сумну правду. Вона далі щодня писала йому листи, навіть без ревнивих погроз. Їх постійно повертали, тож після кільканадцяти сварок та скарг, всю писанину бідолашної вдови просто одразу кидали в смітник. А вона жила далі. Вже не спілкувалася більше ні з ким, займалася лише тим, у що вірила і щодня чекала на повернення її обранця, чекала на той самий стукіт у двері і повернення тієї давно загубленої усмішки.

Позаду залишалися роки. От Зірці вже тридцять - війна закінчилася, а це означало, що її милий от-от повернеться. Два, три, чотири, десять років потому Комета чомусь досі не повернувся: ну нічого, можливо його завербували у полоні і зараз він на протилежному кінці світу без документів і шукає усі можливі способи повернутися. Жінка дуже хотіла вирушити у пошукову експедицію, шукати його всюди, та не могла, тому що а що як він нарешті повернеться, прийде додому, а його коханої дружини там не буде і вона його не зустріне? Ні, вона його чекатиме до останнього, адже він обіцяв повернутися, а за цей час він точно зміг стати таким, як до служби. Все йшло далі. Білявка стала власницею того самого ресторану і вже уявляла привітання від Комети. Залишилося ще трохи. Десять, ще. Досі не повернувся, але з дня на день обов'язково прийде! Навіть не впізнають одне одного напевно... Зірка вже не була схожа на ту хитру красуню, якою вона колись була. Її шкіра вся зморщилася та загрубіла, очі вицвіли, а довга золота коса змінилася коротким сивим хвостиком. Десять. Ідеальна осанка змінилася на горб та паличку. Бабуся завжди видивлялася свого дідуся з вікна, але тепер присадиба настільки поросла деревами та бур'янами, що з-за вікна не було видно нічогісінько, окрім зеленого дощу та комах. Вона досі чекала і досі буда сповнена надії і відданості своїй мрії.

Одного разу, це був останній раз, коли вона мала сили вийти із хатки, вона зустріла дівчину. І було у тій дівчині щось таке до болю знайоме, що відгукнулося у серці жіночки аж у скронях. Це була безтурботна блакитноока, неначе небо на світанку підлітка, із золотим довгим волоссям, зо відбивало сонячне світло аж до сусіднього села. Вона у загравах докурювала сигарету свого кавалера і голосно сміялася, вихопивши з його рук телефон і фотографуючись. Зірка довго вдивлялася у цю юначку, яка була немов жива картинка і ніяк не могла зрозуміти, чому її це так зачепило.

Вона померла сама - її коханий так і не повернувся до неї. Тіло ще довго не могли знайти, аж плки хтось не викликав соціальні служби, аби ті провірили, як почувається самотня бабуся у тому будинку. Її похованням займалися діти подруг, які розповідали їм про одну дуже цікаву особистість на ім'я Зірка, долю якої переламала жорсткість людей. Її поховали поряд із Кометою.

Це кінець. Тепер усі точно знають, що Зірка та Комета не створили власний космос. І, яе результат: цей будинок уже давно зник із карти міста. А далі ви знаєте.

Кінець