Читати книгу - "Викрадена перевертнем., Галина Курдюмова"

Глава 27. Жахливі тварюки.

Шматки стелажу розліталися по кімнаті, повільно обертаючись, немов у сповільненій зйомці. Я тільки й встигла, що схопитися зі стільця, засунути щоденник за пазуху і притиснутися спиною до прохолодної стіни, як побачила страшні постаті в чорних плащах із капюшонами. Їх було три, і вони обступали мене, поступово стискаючи кільце.

Я хотіла закричати, покликати на допомогу Полоцьких, але горло звело судомою, а язик застигнув, наче пластиліновий.

А коли я спробувала схопити томик з магічними формулами, щоб було чим відбиватися, варіантів все одно інших не знаходилось, то зрозуміла, що ворушитися я теж не можу.

Ось тепер настав час починати боятися. Та яке там «боятися»? Я просто в панічному страху! Це в книжках усі такі сміливі та винахідливі, а коли розумієш, що абсолютно позбавлений руху, не маєш зовсім ніякої можливості вплинути на події, то це, даруйте, просто жах!

Дивні постаті плавно ковзали, наче не торкалися підлоги ногами, непомітно мінялися місцями. З-за цього розміреного миготіння у мене голова пішла кругом. Я дивилася на цей «танець» наче заворожена чи під гіпнозом.

Думки ще крутилися в голові, але теж стали лінивими, сповільненими. Та де ж Полоцькі? Вони ж усі вдома, обідають у великій їдальні, мали почути шум? Щоправда, і сам вибух був якийсь приглушений, не зовсім реальний... Здається, мій час настав... Час для чого? Хто ці люди? Чи нелюди? Чому вони прийшли сюди? Як змогли пробратися у захищені магією землі? І навіщо? Так, це головне питання, навіщо? Може, я їм не потрібна, просто випадково опинилася тут... За ким чи за чим тоді прийшли ці жахливі істоти?

Коли дві постаті наблизились на відстань витягнутої руки, схопили мене за плечі з двох боків і повели до підземного ходу, як ягня за заклання, питання «за ким прийшли ці жахливі істоти» відпало само собою. Я безвольно переступала ногами, як тоді, коли мене чимось опоїли цигани, нарядили в шикарну білу сукню і вели на весілля. Але тоді все, в найгіршому випадку, скінчилося б небажаним одруженням, про яке Гришко тисячу разів уже встиг би пошкодувати, а зараз я навіть не уявляла, хто, куди й навіщо мене забирає. З огляду на мою повну безпорадність мене цілком можна вести до жертовного вівтаря, я й не пискну... Ой, матінко!..

Краще б я за Гришку заміж вийшла... Краще б із Полоцькими залишилася назавжди... Краще б у лісі бігала вільною вовчицею...

Стоп! Вовчиця! Де ж вона, коли мені так потрібна? Чому вона з'являється, коли я не прошу, і спить спокійнісінько, коли я готова її випустити. От би зараз розмотала вона кишки цих «чорних» тварюк по підземних переходах... Гей, де ти там? Прокинься!..

Ні, я навіть не відчуваю свою вовчицю... Тому що прокидається вона зі сходом місяця, а до того моменту я цілком можу не дожити. Тому що я вже кілька днів під чуйним керівництвом Полоцьких намагаюся її придавити, заспокоїти, приспати. Тому що я не хотіла вчитися викликати грізну звірину іпостась, вважала, що ця здібність мені в сучасному світі не знадобитися ніколи, і краще вовчицю приспати на віки вічні, щоб і забути, що трапилася зі мною така неприємність. А зараз вона так би стала у нагоді...

Гей, мила, прокинься!

Нуль. Повний нуль. Хороша моя, якщо ти зараз встанеш і допоможеш мені врятуватися, нам врятуватися, то, обіцяю, навчуся з тобою контактувати, і навіть випускатиму регулярно на прогулянки під повним місяцем...

У-у-у-у-у! На жаль, це завила не вовчиця, а я, подумки, через безглуздість ситуації. Я увесь час противилась присутності у собі крові перевертнів, а тепер сама кличу іпостась проявитися. А її не чути... Що ж робити?

Поки я розмірковувала, виявляється, вже дошкандибала до підземного озера. Ми зупинилися біля самої води, чорної, моторошної води. І, як я пам'ятаю, страшенно холодної. Для чого ми прийшли сюди? Чому зупинились? Агов?

Позаду пролунав галас. Це Полоцькі! Вони поспішають на допомогу! Так! Так! Зараз сюди увірвуться вовки-перевертні, і вам, чорні незнайомці, мало не здасться!

Але моя радість була передчасною. Третя чорна постать зробила нетерплячий знак, і дві істоти, що тримали мене під руки (не знаю, як їх називати), ці тварюки з силою штовхнули мене в чорну крижану воду підземного озера.

Дихання перехопило від жаху та холоду, коли мене потягло в глибину.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍