Читати книгу - "Викрадена перевертнем., Галина Курдюмова"

Глава 29. Навчання.

Добре, що мій смартфон залишився у Гришка, коли я втекла вовчицею. Принаймні він придумає, що написати батькам, щоб не хвилювалися. Він такий, винахідливий.

А я? Я тепер – учениця відьом. Навіть є деякі успіхи. Щоправда, те, що я починаю відчувати рух сили в руках – молодша група дитячого садка. Прекрасно розумію, що попереду ще роки школи та університету. Я знаю, що ще нічого не знаю. Мої вчителі, Люція, Флора та Таміла, прекрасні молоді жінки. Втім, не в курсі, наскільки молоді, розмова про вік не заходила, а за натяками розумію, що краса тіла великою мірою обумовлена ​​відьомськими здібностями. Думаю, що віку вони різного, хоча стосунки у них дружні, нащадки Елізабет Бейлер розкуті та безпосередні, люблять пожартувати та посміятися. І цим, на мою думку, зовсім несхожі на класичних відьом. Вони називають себе сестрами і мені сказали так їх називати.

До речі, вони ведуть зовсім не замкнутий спосіб життя, як я подумала спочатку, а дуже навіть активний.

Таміла викладає історію у місцевому університеті.

Флора – шок-кореспондент міського телевізійного каналу.

Люція – піар-менеджер однієї молодої співачки, яка швидко набирає популярність (здогадуюсь, завдяки чому).

Тому ми займаємося вечорами, а зранку я надана сама собі. У моєму розпорядженні шикарна бібліотека, будинок (крім зали з криницею, призначеної для відьомських справ), двір та... І все. Я знаю, що будинок, двір та частина прилеглої території захищені від сторонніх очей, як і у Полоцьких. І розумію, що вийти без дозволу я також не зможу.  Та я навіть за огорожу не в змозі вийти, бо по периметру протягнутий металевий прут, яким вільно рухається ланцюг. Два ланцюги. На кожному – великий сірий пес.

Так кажуть відьми. Але я чудово розумію, що це – перевертні. Я це відчуваю. Два дорослі самці. І вони страждають. Зачаровані нашийники не дозволяють їм обернутися на людей - і це жахливо. Вони гарчать і рвуться, але будь-яка з відьом робить всього кілька пасів рукою – і вони скиглять, підібгують хвости і тиснуться до огорожі. І мені неприємно, що відьми брешуть, називаючи перевертнів собаками. Якщо брешуть в одному, як я можу їм довіряти, незважаючи на те, що вони такі милі та дружні?

Можливо, саме через це я й почуваюсь, ніби теж сиджу на ланцюгу. Начебто мене силою ніхто й не тримає - і водночас я не можу вийти за межі огорожі.

- Я бранка? - запитала я родичок на сьомий день за вечерею.

- Що ти, люба?! – обурилась Флора. – Ти – наша улюблена сестра!

- Але чому ж тоді я під запором?

- Тільки заради твоєї безпеки, дівчинко. – У Таміли часто проривається ось це «дівчинко», через що я підозрюю, що вона набагато старша за мене.

- Але я хочу з'їздити додому, відвідати батьків! – я трохи підвищила тон, по почала нервувати.

Я, справді, вже скучила за батьками і… Не тільки за батьками… До того ж, гадаю, Полоцькі добряче нервують, не знаючи, де я і що зі мною. А сестри-відьми про перевертнів і чути не хочуть, вважаючи усіх, без розбору, затятими ворогами, хоча я усього лиш хотіла якось повідомити, що в порядку, щоб за мене не турбувалися і не шукали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍