Читати книгу - "Архе"

вказав вухом на двері, за якими сиділа ранкова тусня жужок. — О, слухай, а як їх крапати?

Слухай, а може, давай заприятелюємо? Мене от Бубою звати, а тебе?

— Антон.

— О, Антон! Антон… гм… Чекай чекай… то ти, може, Бронкса знаєш? Коля його звати. Колян мій друг, також «архе» колись на вулиці талкав. Знаєш? Таке волосся довге, от десь доци. Русяве таке… У чорній футболці з рибою такою.

Не знаєш?

— Нє.

— А Курсанта мусиш знати. Льолік Курсант — це ж найолдовіший видець, він мій друг! Льолік досі «плазму» крапає, уявляєш?! Ну, так знаєш Льоліка? — Буба посміх нувся ширше: — Та а а… Курсант у тих ділах грицаний перегрицаний[10]. Хто хто, а Курсант — так той в натурі щурить по сутанах[11]. Він мій друг, спитаєшся, чи він Бубу пам’ятає…

— Курсант минулого місяця загинув…

— Ага. ОЙ, СПРАВДІ?! Та ти шо!.. От чорт. Ну, та й архе з ним. Послухай, Антоне, шо я радив би тобі: давай разом підемо десь на Високий Замок і крапнемо собі по двадця точці, як ти на таке дивишся?.. Чи ти, може, зайнятий?

— У мене ше справи з оцією дівчиною. До слова, ти хто? — спитав Антон у Терезки.

Температура знизала плечима. Вдала, що ніяковіє.

— Мені теж флакон, — сказала вона і простягла купюру горе баризі.

Антон сховав гроші, а із сумки видобув дві пластмасові пляшечки з під заводських крапель, халтурно запаяні на газовому пальникові. Корок пляшечки був обладнаний спеціальною піпеткою.

Терезка відчула, як перед животом ворухнулося щось живе. Передчуття забави.

— Слухай, — сказав Антон. — Ти ще також не крапала? Йдемо тоді вже втрьох!

— Серйозно, давай! — загорівся Буба.

Терезка змовчала, подумки оцінюючи Антона. Зокрема, чи в силах той скомпенсувати нав’язливу присутність Буби, вічного знайомого всіх знайомих. Історії, які вона чула, радили вперше крапатись «архе» під наглядом досвідченого плазматика.

Терезка поборола гнітюче відчуття, наче її змусили погодитись, і мовчки приєдналась до ентузіастів.

3

Антон і Буба йшли попереду, Терезка крокувала за ними.

У Буби рот не закривався ні на мить — він сотав свої спекуляції і час від часу вимушував Антона погоджуватись і доповнювати висловлені припущення реальними фактами.

— А от скажи, Антон, як це — перший раз крапати очі?

Пече? — запитував Буба. — Бо я чув, шо це просто нестерпно.

— Так є. Перший раз — дуже сильно, — вже трохи втомлено відповідав Антон. — Очі аж горять. У мене перший раз був такий малімон[12], ніби очі стали завбільшки з два сонця. Такі ж розпечені. Можеш собі таке уявити?

Буба захоплено, аж недовірливо, кивав головою.

— Подумати тільки! Два сонця! Нє, ти чуєш?.. Як там тебе? — Буба озирнувся через плече до Терезки. — Давай, може, познайомимося?

— Тереза, — буркнула вона.

— Буба, — він грайливо нагадав свою кличку і знову підморгнув. Терезку ледь не вивернуло. Вона секунду вагалася, чи не піти закрапатися на самоті. Але Антон глянув на неї так, що в животі перевернулася на інший бік одна із недавнішніх мрій про хлопчика.

Буба продовжив розпитувати.

— Ага. Значить, як два Сонця, кажеш, — вдумливо повторив він, повертаючи Антонову увагу. — А я не здурію від того? Ну, коли відчую, шо в мене очні яблука розмірами як зірка?

— Всяке може бути. Якщо психіка слабенька — легко!

Тільки так. Під «плазмою» здуріти — простіше, ніж із табуретки впасти. Між іншим, ти в туалет не хочеш?

Буба замислився.

— Ну… Не знаю. А шо? Буде здаватися, ги ги, ніби я космос з’їв?

— Нє. Просто всраєшся, і все.

Терезка слухала ці балачки і тихо йшла за їхніми тінями.

Час від часу вона притримувала крок — вирівнювала дистанцію у два метри. У зіпрілому кулаці стискала флакончик «архе». Інколи скалатувала його і спостерігала на сонці, як розчиняються бульбашки, підносила до носа, щоби вловити ледь відчутний аптечний аромат. спека — Перед тим, як закрапатися, — радив упівголоса Антон, — обов’язково сходи на природу. З першого разу практично всі, хто не сходив, роблять у штани. Закон жанру.

— Давай повернемося до самого закрапування… Значить, крапаю собі по двадцяточці, відчуваю, як пече, так? А далі?

— Далі крутиш очними яблуками, розганяєш краплі по поверхні рогівки. Це найголовніше. Чим ліпше розігрієш очні м’язи, тим повніше засвоїться «плазма». Зрозуміло, так?

А далі збираєш всю силу в кулак і змушуєш себе розплю щити очі, хоча це й дуже важко, бо пече несамовито. Якраз тут і лізуть ковбаски.

— Ну та шо ж там такого, скажи?! Ну приблизно, хоч натякни якось! — Буба зробив мужнє лице, від чого Антон заусміхався, а Терезка мало не розреготалась. Антон поворушив губами, наче шукав потрібні слова.

— Не можу сказати, — зітхнув він. — Далі йде чиста плазма.

Архе. Це тільки відчуття. Неначе пальці стали бачити. В сенсі, видіти. А очі навчилися мацати. Це архе, і все.

Буба скривився. Здається, він навіть загнівався, що Антон не зумів пояснити все як належить. Антон покосився на Терезку, що безгучно крокувала за їх спинами, і поспішив заспокоїти Бубу:

— Можеш не перейматися. Ти збагне ш ТО п ри любому розкладі.

Вони видерлися на Високий Замок із того боку, де оглядова площадка. Якраз навпроти міліції.

Парк оглушував безлюддям. Кував на спеку дикий голуб, а бите скло блищало під ногами, ніби очі закопаних у землю роботів. Антон запропонував сісти тут же, на схилі гори, і поспостерігати за містом. Терезка скинула зі спини наплечник, сіла на траву і, як просив Антон, поспостерегла.

Внизу сіріли смітники та асфальти. Між сухих кульбаб обабіч її ніг лазило сонечко. Цвірчали цвіркуни.

Буба з Антоном палили щось дешеве і злободенне. За їх спинами відкривалася бетонна площадка і вижухлий травник, зарослий деревієм. Обабіч — вузький і плутаний шлях крізь колюче гілляччя, павутину і спеку. Над головою виднілося гаряче небо, на колір біле. Попереду — затягнута серпанком Ратуша і діорама Львова. Довкола панував той різновид полуденної тиші, коли під ногами сюрчать цвірконики і десь далеко репетують діти.

Терезка попросила цигарку. Буба з незрозумілою усмішечкою простягнув одну і зразу ж нагнувся припалити.

Терезі закортіло відсахнутись, але вона стрималася. Зі схожим притиском поборола бажання загасити цигарку, припалену цим хлопчаком, об нього ж, і попросити вогню в Антона. Натомість глибоко вдихнула, зібрала нав’язливі думки у жменю й видихнула п’ятами, вганяючи все у землю.

Легше.

Ще легше.

Терезка заспокоїлася і розтягнулася на траві, поклавши сумку під голову. Поруч, на травині, займався йогою павук.

— А скільки часу в’ючить? — озвалася вона до Антона, вдосталь