Читати книгу - "Залізний лабіринт , Tasia Valle"

Вона бігла, не дивлячись назад, залишаючи позаду крики та гуркіт дверей. Її дихання було рваним, а серце гупало в грудях так, що здавалося, ще трохи — і воно розірветься. Гілки дерев хльостали її по обличчю, руки й ноги з кожним кроком обдиралися об колючі кущі. Але біль був ніщо порівняно зі страхом, який гнав її вперед.

Позаду вона чула його кроки. Важкі, впевнені, що прорізали тишу лісу, ніби удари молота по сталі. Його голос, гучний і розлючений, розрізав повітря:

— Ти думаєш, зможеш утекти? Повернися!

Олена знала, що не могла зупинитися. Вона не дозволить йому повернути її до того пекла. Її ноги майже відмовлялися слухатися, але страх і жага свободи підживлювали кожен її крок.

Він наближався. Його тінь майнула між деревами, обганяючи її. Її паніка зросла. Ще кілька секунд — і він її наздожене. Олена різко звернула з вузької стежки в гущавину, пробиваючись крізь колючий чагарник. Вона ризикнула, кинувшись у зарості, що здавалися майже непрохідними.

Гілки обплітали її, немов руки, намагаючись стримати. Вона спіткнулася й упала, боляче забивши коліна об коріння. Сльози від болю й відчаю застилали їй очі, але вона побачила перед собою вузький яр. Не думаючи, вона скотилася в нього, стискаючи долоні, щоб заглушити звук падіння.

Олена затамувала подих, лежачи серед вологого листя й землі. Вона почула, як він зупинився на краю яру. Його важке дихання змішувалося з шурхотом листя під його ногами.

— Я знаю, що ти тут! — кричав він, голос наповнений люттю й розпачем. — Ти не зможеш втекти від мене!

Він зірвався вниз по схилу, ближче до неї. Олена закусила губу, щоб не видати себе. Її серце калатало так голосно, що їй здавалося: він може почути його.

Він стояв так близько, що вона відчувала запах — суміш поту, металу й чогось гнильного. Його черевик розчавив суху гілку, і цей звук віддався луною в її голові.

— Виходь, — пробурмотів він, майже ласкаво, ніби звертаючись до дитини. — Ми повернемося додому, і я навіть не покараю тебе... дуже.

Його голос завмер. На кілька секунд у лісі запанувала зловісна тиша. Він стояв зовсім поруч, майже над нею, і Олена навіть відчула, як земля затремтіла під його вагою.

Але раптом його важкі кроки віддалилися. Він подумав, що вона побігла далі. Його фігура зникла серед дерев, але вона ще довго не наважувалася ворухнутися.

Лежачи в холодній землі, Олена дивилася в темне небо крізь крони дерев. Її тіло тремтіло, але не від холоду, а від шоку. Вона зробила це. Їй вдалося вислизнути з його рук. Але вона знала — це була лише перша перемога.

Її дихання було важким, а тіло тремтіло від холоду й напруги. Але вона вперше за довгі роки була вільною.

Небо над нею було безхмарним, і на ньому світили мільйони зірок. Вона підняла голову, вдивляючись у них, і сльози — сльози полегшення, болю і радості — покотилися її щоками.

Вона знала, що це лише початок. Її свобода була крихкою, і він, безсумнівно, буде її шукати. Але тепер вона мала найважливіше: шанс боротися.

Із цією думкою вона підвелася, стискаючи в кулаках землю, яка вперше за шість років відчувалася такою реальною.