Читати книгу - "Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен"

Розділ 3

Тріск кісток від удару перервав крик першого мисливця ще до того, як він дотягнувся до кнопки своєї рації. Він не встиг зреагувати, коли його схопили та розтрощили голову об світлі стіни вітальні. Тепер його кров повільно стікала донизу, утворюючи схожий на артеріальну систему візерунок.

Інший мисливець тремтів біля протилежної стіни не гірше сім’ї перевертнів Панцироносців в іншому кутку. Вони не бачили нас до цього моменту, але атака Саймона не залишила потреби в моєму Впливі.

Неочікуваний поворот подій: вони прийшли за цивільними, які не вчинять значного спротиву, а зустрілися зі своєю смертю. Лише кілька натисків на важелі всередині організації роблять колись недоступну інформацію про полювання на цивільних перевертнів відомою. Ще й кому – ворогам, проти яких ці плани й будуються.

– Не підходь!

Мисливець був на грані істерики, коли нарешті додумався підняти руку з пістолетом. Коли ж наступної секунди в його передпліччя увійшло лезо мого ножа, зброя з гучним стуком впала до ніг. Я нахмурилася, адже додала недостатньо сили в кидок, щоб увігнати метал глибше в стіну.

– Знаєш, яка тут штука, – почала я, підійшовши, зірвала з грудей мисливську рацію та розбила об стіну біля його голови, – я б дуже хотіла змусити тебе зараз ревіти від внутрішнього болю та бажати відірвати самому собі голову…

– Люба, – почувся позаду змінений маскою голос Саймона, на що я лише трохи схилила голову на бік, не зводячи очей з мисливця.

– Але не можу, – продовжила, поки його обличчя блідло все сильніше. – Знаєш, що це означає?

– Ні? – він ковтнув.

Я майже бачила, аніж відчувала, якою хижою стала моя посмішка.

Хапай та бий. Хапай зброю, тіло, будь-який предмет – неважливо – та бий на смерть. Зроби з ворога криваве місиво. Зроби з його тілом те, що бажаєш зробити з душею. Комбінуй з Впливом, але не залишай магічних слідів вбивства, лише фізичні.

Ці слова відкарбувалися в моєму розумі наче їдке тату на шкірі без можливості виведення. Саймон навчив мене, як вбивати.

Мені заборонено використовувати лише Вплив, як я зробила десять років тому з минулим лідером мисливців. Лисиць вже немає, мій статус давно в списку мертвих, і лише троє людей знають про моє існування. А варто інформації піти далі, їх не врятує навіть моя заборона.

Але поки що вони не моя ціль.

– Повернуся за тобою пізніше, – підказала напускним ніжним тоном та поплескала мисливця по масці в районі щоки, а після вдарила достатньо сильно, щоб він втратив свідомість.

Буває доволі складно розуміти ту потрібну грань у силі, якщо не тренувати силу удару на людях. Так і вбити легко.

– Могла б розібратися з ним просто зараз, – сказав мені Саймон напівпошепки, – я б почекав.

– Так хочеш на це подивитися?

У відповідь був ледь помітний порух головою у зрозуміло позитивній відповіді. Ну й садист. 

– А от вони – навряд.

Ми подивилися на сім’ю, яка все ще сиділа в кутку. Це була мати-одиначка з дочкою та сином, яким не даси більше ніж дванадцяти років, а то й десяти. І хоч вони цивільні, весь цей час жінка тримала слабкий, втім хоч якийсь бар’єр. На жаль, кулю навряд чи б стримав.

Варто було мені зробити крок ближче, діти відступили далі, а мати, навпаки, закрила їх собою сильніше.

– Хто ви, в ім’я Предків, такі?

– Можна вважати нас янголами-охоронцями, – підказав Саймон, на що я мимоволі посміхнулася.

– Та хоч самими Предками! – гаркнув хлопчик позаду. – Облиште нас.

– Ми можемо, – я підійшла ближче, також показуючи долонею на мисливців позаду, – але ви вже на прицілі. Сьогодні двоє, завтра більше. Ми вам не вороги.

– Звідки нам знати? – не припиняв хлопчик.

– Раяне, – жінка шикнула на нього, а після знову не без остраху подивилася на нас. – Чому ви прийшли? Яке вам до нас діло? Перевертнів ніколи не захищали.

Я мовчала, Саймон також. Подібне питання раз у раз змушувало зануритися в пошук відповіді, яку ми знайшли вже давно.

Троє напружилися, коли я підняла руку, але зробила лише помах, тим самим підготувавши їх до образів, що мали з’явитися в їхніх головах. День, коли я так само стояла серед трупів, а потім тікала з відчуттям вогню у грудях від болю та відчаю. Діти бачили лише втечу, жінка ж – більше.

– Ми знаємо, що таке тікати та ховатися, коли втрачаєш спокійне та звичне життя. І також знаємо, як хочеться знову знайти безпечне місце для себе та тих, кого любимо.

Рука жінки ледь помітно затремтіла, наче противилася бажанню опустити купол. Вона хотіла нам вірити, але вагалася, і я її чудово розуміла. Майже всі, кого ми знаходили, боялися обрати невідомий шлях та натрапити на щось ще гірше, аніж мисливці. Минула довга хвилина перед тим, як купол почав зникати. Вона підпустила нас ближче, і хоч діти все ще з недовірою дивилися то на мене, то на матір, все ж рушили за нами через задні двері.

Я йшла позаду, замикаючи ряд та пильнуючи ймовірні загрози або випадкових перехожих. Втім, сонце вже давно зайшло за горизонт, і всі люди сиділи по своїх домівках. Ніхто навіть не підозрював, що лише кілька хвилин тому в сусідньому будинку відбулося вбивство.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍