Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

стане ще перед тим, як ви зможете жити, покладаючись цілком на свій розум, і мені не вдасться навіть попрощатися з вами, а тому я вирішила розповісти вам про всі дрібниці вже тепер, поки я цілком здорова. Мені незручно змушувати вас читати папери, написані кострубатим, нерозбірливим почерком, але все-таки погляньте на них. Не треба робити це тепер, краще сховайте їх у шафку і прочитайте потім, у сприятливіший час. Ви маєте виконати всі обіцянки, зазначені в цих молитвах. Не говоріть про це нікому сторонньому. Оскільки тепер, коли ваше майбутнє не викликає побоювань, я хотіла б також відректися від світу і не можу зволікати. Ніколи не цурайтеся пані Весняних покоїв[346]. Вона має навдивовижу добре серце, і я щиро сподіваюся, що вона довго житиме. Я завжди вважала, що не заслужила бути поряд з вами, тому й віддала вас під її опіку. Зізнаюсь, що я довго ставилася до неї упереджено, але тепер розумію, що не мала підстав для побоювання, і впевнена, що їх не буде в майбутньому».

Міясудокоро слухала матір зі сльозами на очах. Пані Акасі, яка могла б поводитися перед дочкою зовсім вільно, була скромна й шаноблива. П’ять чи шість аркушів пожовклого з роками паперу «міціноку», густо просоченого пахощами, були списані неприємно різким, грубим почерком. Міясудокоро була зворушена, а її профіль, обрамлений намоклими від сліз пасмами волосся, мав надзвичайно благородні обриси.

Саме тоді, відсунувши внутрішню перегородку, в покої увійшов Ґендзі, який перед тим був у Третьої принцеси. Він з’явився так раптово, що жінки не встигли навіть сховати скриньку. Квапливо підсунувши до себе ширму, вони спробували сховатися за нею.

«Маленький принц уже прокинувся? — запитав Ґендзі. — Я не можу з ним розлучитися ні на хвилину...» Помітивши, що міясудокоро мовчить, відповіла пані Акасі: «Його забрала до себе пані Весняних покоїв».

«Ну, куди це годиться? — обурився Ґендзі. — Вона ж повністю ним заволоділа і з рук не випускає ні на мить, а через це її одяг увесь час мокрий і його доводиться часто міняти. Чому ви їй так легко потураєте у цьому? Нехай приходить сюди, якщо хоче його побалувати».

«О, як ви можете таке казати? — заперечила пані Акасі. — Які ж ви нерозважливі! Навіть дівчинку я з радістю довірила б доглядати пані, а тим паче хлопчика такого високого походження. А тому навіть жартома не варто викликати між нами непорозуміння».

«Виходить, було б добре, якби я довірив виховання принца спільно вам двом, а сам залишався осторонь! — засміявшись, відповів Ґендзі. — Тепер уже дійшло навіть до того, що ви чисто по-дитячому звинувачуєте мене у втручанні й породженні непорозуміння. А як тоді я маю оцінювати вашу поведінку, коли ви ось так, сховавшись за ширмою, різко мене осуджуєте?»

І коли він відсунув ширму, то побачив пані Акасі, жінку чистої і неперевершеної краси, що сиділа, притулившись до стовпа. Поруч з нею була скринька, яку вона так і не посміла заховати. «Що це за скринька? Видно, в ній щось важливе. Може, там заховані довгі пісні від коханця?» — спитав Ґендзі, а вона відповіла: «О, ви мене дивуєте! Останнім часом, ніби повернувшись у молодість, ви любите жартувати, але, зізнаюся, часом зовсім недоречно».

Хоча пані Акасі через силу всміхнулася, але вираз її обличчя видавав, що вона чимось засмучена. А коли Ґендзі, нахиливши голову, глянув на неї допитливо, то вона, зніяковівши, додала: «У скриньці містяться сувої з молитвами і список ще невиконаних обітниць, які зберігалися в хатині на березі затоки Акасі. Батько прислав їх сюди з надією, що я при нагоді покажу їх вам. Але зараз такий час ще не настав. Тож навіщо відкривати цю скриньку?»

«Справді, багато років ваш батько віддав служінню Будді, — сказав Ґендзі, глибоко зворушений. — Я впевнений, що йому простяться всі гріхи завдяки тому, що своє довге життя він присвятив молитвам. У світі було чимало благородних і мудрих осіб, які після постригу досягали досить високого рівня просвітленості, але вони поступаються в цьому вашому батькові, бо у свій час надміру переймалися дрібними житейськими інтересами. Хоча, як монах, він ніколи не виставляв напоказ своєї відчуженості від людей, але в його душі було щось таке, що свідчило про його належність до іншого, поки що нам недоступного світу. Тепер, позбувшись нарешті всіх земних пут, він звільнився від людських страждань і відкрив собі дорогу до країни Вічного блаженства. Якби я був вільний, то неодмінно відвідав би його.

«Мені повідомили, що, покинувши колишню оселю, батько пішов глибоко у гори, де навіть не чути пташиного щебету», — сказала пані Акасі. «Значить, це його прощальні слова? То ви з ним листувалися? Мабуть, дуже важко зараз вашій матері. Бо подружні стосунки часом бувають міцнішими, ніж ті, що пов’язують батьків з дітьми», — сказав Ґендзі, насилу стримуючи сльози. «З плином років, коли я став краще розуміти цей світ, — додав він, — як це не дивно, я все частіше згадую цю людину з такими високими чеснотами. А як, напевне, страждає його дружина, пов’язана з ним глибокою подружньою клятвою!»

Здогадавшись при цій нагоді, що розповідь про батьків сон може зацікавити й Ґендзі, пані Акасі сказала: «Я маю лист від батька, написаний незграбно, наче санскритськими буквами, але, гадаю, в ньому є щось, гідне вашої уваги. Прощаючись із ним, я думала, що колишнє життя назавжди залишилося позаду, але, на жаль, воно й далі нагадує про себе». І вона заплакала сльозами, які, однак, не зменшували її привабливості.

«Прекрасний почерк, — сказав Ґендзі, взявши листа. — Важко повірити, що листа писала стара людина. А його дивовижну обдарованість видно у всьому, навіть у почерку. Вашому батькові не вистачало лише одного — спритності залагоджувати свої життєві справи. Я чув, що один з його предків, міністр, людина вельми розумна, вірно служив в Імператорському дворі, але припустився якоїсь помилки, яка начебто згубно відбилася на долі його нащадків. І все-таки не можна сказати, що колишня велич роду безповоротно канула в минуле, бо її вдасться повернути, принаймні по жіночій лінії, завдяки багатолітнім молитвам вашого батька...»

Витираючи непрошені сльози, Ґендзі раптом звернув увагу на те місце в листі, де йшлося про чудесний сон. І тоді він подумав: «Люди завжди вважали Нюдо диваком і надмірним честолюбцем. Та й я сам, гадаю, поводився легковажно й нерозважно... Тільки після народження дочки я нарешті збагнув, що шлюб з пані Акасі був далеко не випадковий, а продиктований попереднім життям. Втім, і тоді недоступне зору далеке прийдешнє здавалося мені вельми туманним і, як раніше, викликало тривогу. Тепер я зрозумів, чому Нюдо так наполегливо прагнув зробити мене своїм зятем. Зрештою, хіба я потрапив у немилість і на вигнання не для того, щоб з’явилася на світ моя дочка?»

Бажаючи дізнатися, чого Нюдо просив у богів та які давав обітниці, Ґендзі, шанобливо витягнувши зі скриньки сувої, сказав дочці, ньоґо Акасі: «Я також хотів би дещо розповісти й найближчим часом про все поговорити», — і при цій нагоді додав: «Тепер ви знаєте ваше минуле, але, гадаю, це не зіпсує ваших стосунків з пані Весняних