Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

в цій тихій оселі панує страшенна нудьга, — нарікав Ґендзі, — яку не можна нічим розвіяти. Зараз я не маю ніяких справ ні в палаці, ні вдома. То що нам робити сьогодні? Вранці заходив Удайсьо[347], але куди він пішов? Як завжди, в такому випадку варто було б подивитися на стрільбу з лука. Я бачив з ним юнаків, які вельми люблять такі вправи. Тільки от шкода, що всі вони кудись зникли». «Пан Удайсьо запросив до себе друзів для гри в м’яч», — доповіли Ґендзі, й він сказав:«Вельми жвава гра, яка вимагає кмітливості й спритності. Що ж, покличте їх сюди». Ґендзі послав до сина гінця, і юнаки відразу прибули. Багато хто з них були дітьми знатних придворних.

«М’ячі принесли? — спитав Ґендзі. — А хто буде грати?» І Юґірі називає імена учасників. «Ідіть сюди!» — покликав юнаків Ґендзі до східної частини головного будинку, спустілого після того, як ньоґо Акасі разом з принцом повернулася в палац. Помітивши гарний відкритий майданчик, де струмки зливаються в один, гості пішли туди. Всі вони були гарні собою, та особливою миловидністю вражали сини Великого міністра То-но бен, Хьое-но суке, Тафу та ще декілька — і зовсім дорослі, й підлітки.

Сонце поволі хилилося до обрію, і навіть То-но бен, збадьорений зручним для гри тихим і безвітряним вечором, не витримав і приєднався до гравців. «Ось бачите, навіть урядовець Державної ради не зміг встояти перед спокусою, — зауважив Ґендзі. — То чому б і вам, благородним офіцерам Імператорської охорони, досхочу не розважитися? У вашому віці я завжди жалкував, що мусив дивитися на гру тільки збоку. Хоча, як на мене, вона трохи галаслива».

А тим часом, коли Юґірі й Касіваґі, спустившись у сад, прогулювалися під кронами квітучих дерев, їхні стрункі постаті здавалися ще привабливішими в променях вечірнього сонця. Гра в м’яч вишуканою не була, ба навіть навпаки, досить грубою, але враження від неї залежало передусім від місця її проведення та гравців. Прекрасний сад тонув у вечірньому серпанку, на гілках дерев розкривався цвіт найніжніших відтінків, подекуди пробивалося молоде листя, а юнаки змагалися між собою, щоб показати, хто з них переможець, хоча сама гра навряд чи заслуговувала на таку увагу. Та ніхто з гравців не міг зрівнятися з Касіваґі, який задля компанії приєднався до решти. Він, дуже гарний собою і привабливий, і під час гри тримався гідно, відповідно до свого звання, але, захопившись, так розпашівся, що його обличчя стало ще чарівнішим.

Коли гравці наблизилися до вишень біля сходів, Ґендзі та принц Хьобукьо спостерігали з галереї, як ті пристрасно віддавалися грі, що навіть не помічали вишневого цвіту. З кожним повторенням гри юнаки показували щораз більшу майстерність, і поступово навіть знатні гравці забували про належну стриманість і не звертали увагу на головні убори, що сповзали на чоло. Юґірі також був захоплений грою більше, ніж личить людині його рангу, але на вигляд здавався молодшим і гарнішим за інших. На ньому було м’яке носі вишневого кольору, а кінці шароварів, злегка підгорнуті догори, зовсім не применшували його значущості. А коли на Юґірі, немов сніжинки, посипалися пелюстки, він подивився вгору і, недбалим рухом зірвавши з дерева надламану гілку, сів на сходи. Незабаром до нього приєднався Касіваґі. «Цвіт, здається, спадає безперестанку... “Весняний вітре, обмини на мить вишневий цвіт!”[348]» — проказав Касіваґі, крадькома поглядаючи в напрямі покоїв Третьої принцеси.

Там панувало звичне пожвавлення. З-під бамбукових штор видніли різнобарвні кінці одягу, а крізь щілини в них — обриси жіночих постатей, немов дари весняним богам у подорожніх мішечках[349]. Та ось раптом недбало відсунута переносна завіса повністю відкрила жіночі постаті, і з-під неї вибігла чарівна китайська кішечка, а вслід за нею ще одна, трохи більша. Зчинилася справжня буча — злякані служниці заметушилися, залементували, зашелестіли шовковим вбранням. Кішечка, мабуть, ще не приручена, на довгому шнурку, тікаючи, за щось зачепилася і підняла край завіси. Тепер було видно все, що відбувалося всередині, зокрема, й те, що ніхто з жінок не поспішав виправити становище. Навіть ті, що сиділи коло центрального стовпа, розгубившись, завмерли на місці. В глибині покоїв, за завісою, стояла жінка в уцікі — домашньому вбранні. Зі сходів, на відстані всього двох прольотів, її було видно, мов на долоні. З-під верхнього одягу (здається, кольору червоної сливи) визирало багато інших — темних і світлих, з прекрасним поєднанням кольорів, як на обрізі книжки. Зверху на ній була хосонаґа з візерунчастої тканини вишневого кольору . Волосся, на сім-вісім сунів[350] довше від одягу, схоже на скручені шовкові нитки, було з красиво підстриженими розпушеними кінцями. Довгий поділ волочився по підлозі, а от сама жінка була навдивовижу малою і тендітною. Все в ній — і струнка постать, і ніжний профіль, обрамлений прямовисним волоссям, — вражало невимовною витонченістю і чарівністю. На жаль, надходив вечір, і в покоях стояла напівтемрява. Служниці, захоплено стежачи за юними гравцями, які в запалі гри не помічали, як спадає вишневий цвіт на землю, відразу не помітили, що їх видно ззовні. Але, почувши жалібне нявкання кішки, жінка обернулася. Її рухи були неквапливі, юне обличчя чарівне. Вражений цією картиною, Юґірі, щоб не здатися легковажним, не смів підійти й поправити завісу, а лише тихенько покашляв, привертаючи увагу жінок. Тільки тоді принцеса повільно сховалася у внутрішніх покоях. Правду кажучи, в глибині душі він і сам не був цьому радий і мимоволі зітхнув, коли шнурок відпустили і завіса нарешті впала. Ще більше засмутився Касіваґі, давно небайдужий до принцеси. «Безсумнівно, це вона, — думав він. — Ніхто інший не міг бути в такому вбранні!»[351] Він удав, ніби нічого не помітив, але Юґірі невдоволено подумав, що це не так. Шукаючи хоч якоїсь розради, Касіваґі підкликав до себе кішку і взяв її на руки. Вона так приємно пахла й так ніжно нявкала, що він, гладячи її, віддався п’янким мріям, як молодий коханець.

«Таким високим, як ви, достойникам, по-моєму, не годиться сидіти в усіх на виду, — зауважив Ґендзі. — Ходімо сюди». І він пішов у південні покої флігеля, решта юнаків за ним. А коли невдовзі до них приєднався принц Хьобукьо, між ними зав’язалася дружня розмова. Придворні нижчих рангів влаштувалися на галереї, на круглих подушках-сидіннях. Невимушено жартуючи, юнаки пригощалися розкладеними на кришках від коробок коржиками «цуба-мотіі»[352] , грушами, мандаринами. Потім їм подали вино, а до нього — сушену рибу та інші невигадливі наїдки.

Касіваґі, впавши у задуму, раз у раз сумно поглядав на розквітлі вишні. «Напевне, згадує сьогоднішню пригоду», — здогадався Юґірі й подумки дорікнув принцесі: «Та хіба можна було стояти біля самого порога? Пані Весняних покоїв так легковажно не повелася б. Недарма батько не виявляє до неї глибокого почуття, як мав би це робити до особи такого високого звання. Звісно, вона молода й гарна, але через необачність до себе й інших людей викликає побоювання в ненадійності». А от Касіваґі, зовсім не шукаючи в принцесі будь-яких вад, повертався подумки до тієї миті, коли так несподівано вона з’явилася перед його очима, і, вбачаючи