Читати книгу - "Тобі, мій Герою, Люба Ковальчук"

Війна... Бути чи не бути?

-Алло, кохана, почалася війна!- у мене похололи руки і серце застукотіло швидко, - збирай речі і їдь з дитиною з міста! У Діми тремтів голос, він ковтав сльози. Він кинув слухавку. Мій погляд упав на солодко сплячу донечку, якій було лише 2 місяці. Не вкладалося в голові. Війна.. Війна.. Війна.. За що? Як? Ще вчора все було по-іншому, інші плани, інше життя, інші мрії. Ще вчора солодко засинали, з посмішкою на вустах, з вірою у майбутнє, не очікуючи такого страшного ранку. В очах і в голові все змішалося. Не вірю..
Такого не може бути.. А дитина? Вона ж тільки народилася. Вона не повинна знати слово «війна», вона не повинна чути звуків тривоги та вибухів, не повинна.. Не для таких жахів ця крихітка народилася на цей світ.
 

Хвилину подумавши, я встала з ліжка, ноги і руки
тряслися з шоку. Я почала бігати по квартирі, поспіхом збираючи речі, я не могла зібрати думки докупи, в голові був суцільний хаос шоку та нерозуміння. Мої думки перервав дзвінок, це був знову Діма.
 

- У нас пекло! Я не знаю, чи ми ще побачимося... Бережи донечку, виховай її та вирости достойною Людиною. Бережи себе..- мій коханий і такий рідний ледь видушив з себе ці гострі, як лезо, і болючі слова..
 

— Ні! Перестань! Ти не можеш так! - мій голос душили пекучі сльози. - Ти повинен жити! Чуєш! Ти не маєш права нас покинути! — я захлиналася у сльозах..
 

- Я би дуже хотів вас побачити ще, мої дівчатка, - він ридав..
 

-Дмитрику, ти зможеш.. Ти все Зможеш.. Твій дідусь воював і прийшов живим із війни, твій тато воював і теж вижив, і ти повинен. Не може бути по-іншому. Ми повинні разом ростити нашу малечу. А ще скільки планів разом. Дмитрику, ти повернешся живим, я вірю в тебе. Ти
мій Герой! - Я кричала у слухавку ридаючи. Я вірила в ці слова, я вірила в свого коханого. Він повинен жити!
 

-Кицю, їдь у село з доцею. Там безпечніше. A я, якщо виживу, то наберу. У нас Важкі бої.. Прощавай.. Я кохаю тебе і цілую..

— Бережи себе, я теж тебе дуже кохаю, вірю у тебе і цілую. Все буде добре.
 

Я поклала слухавку і почала в голос ридати. Сльози затуманили очі, я нічого не бачила, йшла навмання. Підійшла до маленької донечки, яка тільки що прокинулась, я її цілувала, пригортаючи до грудей, до серця, гірко ридаючи. Моє серце тремтіло від болю, я не знала, що буде через хвилину, що принесе цей день, що буде далі.
Доню, невже я такого майбутнього хотіла для тебе? Mоє серце, я не знаю, як допомогти нам, як
уберегти тебе від цього жаху. Я тебе дуже сильно люблю, моя дівчинко. - Я гладила ніжне волоссячко немовляти Амелії.
 

Пройшло декілька годин..
 

-Не дзвонить.— шепотіла я, пригортаючи до грудей телефон із фото свого коханого чоловіка. — Невже все-таки залишиш нас самих на цьому світі? Ні, ти не можеш так. Я знаю. Як ми без тебе?
 

У голові крутилися страшні думки, які я безрезультатно відганяла від себе. Донечка солодко спала на моїй руці, я не могла її відпустити ні на сантиметр від себе. Над дахом будинку прогриміло в десятий раз. Це пролі-
тав винищувач, і невідомо що несе кожен такий звук, невідомо нічого. Серце зжималося від кожного такого звуку, і я ще міцніше пригортала до серця донечку
 

— Господи, збережи її! Не залиш її сиротою, — шепотіла я, розглядаючи її милі риси обличчя. Її татковий задертий носик, брівки тоненькі, як я мене. Вона теж хотіла б, щоб їй татусь співав колискову, вкладаючи спати у м'якеньке ліжечко з надією у завтрашній день. Вона теж бажала б отримувати поцілунки й обійми рідненького
татуся, який зараз на страшній війні, але серцем завжди з нею.. Цього дня сльози не висихали на моєму обличчі. Вони котилися струмком, однак легше не ставало. Час йшов повільно, серце вискакувало з тривоги, у таких самотніх стінах дзвеніла порожнеча, суцільна тиша..
 

На екрані телефону засвітилося «Дмитрик», серце
підскочило від радості, я поспіхом підняла слухавку.
 

- Кицю, я живий, все добре, - почувся радісний голос коханого, - було трохи лячно зранку. Наш бліндаж розбомбили, озброєння в нас не було, захищатись не було чим, у той час, коли по нас були прямі влучання. Але ми відбилися. Ми показали пі*рам, хто тут головний. Не знаю, чи надовго, але у нас поки тиша. Відбилися перші
рази, то і в наступні відіб'ємося.
 

-Я вірила в тебе, котику. - Я була найщасливішою
в той момент. Коханий живий, з ним все добре. Як би там не було, але головне, що живий і здоровий. Я закрила очі з полегшенням, з душі ніби камінь упав, - Я кохаю тебе неймовірно сильно, - прошепотіла я. — Ти мій Герой. Ви з донечкою - найдорожче, що я маю в цьому світі, я не можу
вас втратити, ви моє все. Я кохаю, кохаю, кохаю тебе..
 

-І я тебе сильно кохаю, я хвилююся за вас, мої дів-
чатка, я хочу, щоб ви були в безпеці.. Я вас дуже люблю..- його голос лунав і відразу лікував усі рани на серці, всю тривогу, весь біль. Я знала що серцем він завжди поруч, і що б не сталося, хоч весь світ піде проти, ми будемо разом і кохатимемо одне одного до нестями, ще палкіше
ще жагучіше.. Він мій космос, в якому я потонула навіки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍