Читати книгу - "Тобі, мій Герою, Люба Ковальчук"

"Не злись на мене, але я залишусь тут..."

За вікном був літній теплий липневий вечір. Сонце
закотилося за обрій і вже відпочивало, природа поринала у глибокий сон. Ніч.. Хоч на вулиці все ще тривала війна, але мені в повітрі пахло романтикою та загадковістю. Адже скоро я нарешті побачу його, свого коханого чоловіка який із дня на день повинен був приїхати в
коротку відпустку на декілька днів додому. Ми не бачилися майже сім місяців. Так вже скучили одне за одним, і тільки почувши про відпустку від Дмитрика, я, недовго роздумуючи, замовила білети, зібрала речі і поїхала з донечкою в далеку дорогу. Чотири місяці ми перебували в Чехії, але два тижні назад повернулися в Україну до найріднішого чоловіка у світі, ми чекали його додому. Ех, було вже стільки всього напланованого та намріяного, аби встигнути все за тих декілька прекрасних днів.. Я замріялася..
 

Із щасливих роздумів мене повернуло назад повідомлення, яке щойно прийшло на мій телефон. На екрані висвітлилося «Дмитрик». Це було знову смішне відео, які він постійно відправляв мені для настрою. «Ех, який же ти
мене милий хороший, одночасно мужній
та сильний», — подумки посміхалась я..
 

— В мене температура, - уважно дивлячись на градусник, на якому було вище за позначку тридцять вісім, повідомила чоловікові.
 

Не враховуючи гарний настрій, фізично я почувалася погано. На вечір піднялася та клята температура без ніяких сторонніх ознак. Я подумала: «Можливо, підчепила вірус від донечки, яка нещодавно хворіла» Тому, не звертаючи уваги на ломоту та біль в кістках, я спокійно
готувалася з маленькою до сну.
 

Прийшло знову повідомлення від коханого, він пе
реживав за мене, я намагалася його заспокоїти, що все буде добре, це тимчасово, за ніч пройде, можливо.
 

— Завтра на задачу, - написав він. Ці слова гострим лезом різали гаряче від кохання серце, та я не втрачала віру й надію, відганяючи подалі погані думки.
 

- Будемо вірити, що все буде ок, - відповіла.
 

Дмитро відправив мені сердечко, і я йому теж — у відповідь. Закінчивши писати повідомлення одне одному, ми відправилися кожен по справах: я — займатися вечірніми ванними процедурами, а він — дізнаватися у друга подробиці про будинок, який ми планували купити незабаром.
 

Повернувшись назад, я намагалася вкласти донечку спати, як завжди, взявши її на руки і годуючи грудьми. Вона, солодко насолоджуючись маминим теплим молочком, потроху закривала очі. Поринала у ніжний і міцний сон. Тиша.. Я знову потонула у своїх шалених мріях..
 

22.58...
 

Задзвонив телефон, це по відеозв’язку телефонував чоловік. Я відповіла з посмішкою на обличчі, але він чомусь був без емоцій, без настрою. Скляний вираз обличчя, якого я у нього ніколи не бачила, пробирав тіло до
мурашок.
 

— Я вирішив подзвонити, бо не знаю, чи вийду ще на зв'язок, хотів попередити, - почав він.
 

У мене миттєво зжалося серце та градом полилися солоні сльози, я не могла їх зупинити. Захлинаючись ними, відвела камеру від себе на шестимісячну донечку, яка сиділа у мене на руках і уважно дивилася на свого татка сонними оченятами, прокинувшись від дзвінка. Я мовчала, коханий теж, не хотіла йому показувати в цей момент свою слабкість та сльози. «Все буде добре, все повинно бути добре», — налаштовувала я себе. Вдих.. Видих..
 

-Покажись, я хочу тебе побачити, — сердитим тоном сказав він мені. Ніколи я не бачила у нього в очах такого дикого жадання побачитись. Повернувши камеру, де було видно нас двох, я помітила, як він дивився на нас, наче наскрізь, скляним, важким та похмурим поглядом, майже не моргаючи. Було відчуття, що він кожну малесеньку частинку нашого образу хотів запам'ятати, назавжди закарбувавши у своїй пам'яті.
 

- Знову важке завдання, погане місце? - скрізь сльози промовила я.
 

— Так, — з сумом відповів він, - сьогодні там, на тому ж місці, на міні підірвалися хлопці й загинули.
 

-Чому знову ти? - з відчаєм в серці запитувала я, - чому на найважчі завдання відправляють саме тебе?
 

— Не знаю, - коротко відповів коханий.
 

Слова тут були зайві, вир емоцій володів нами, ми
просто мовчали і дивилися одне на одного, кожен думаючи про своє і борячись зі страшними потоками думок у своїх втомлених головах.
 

-Я кохаю тебе, - тихо промовив Дмитрик, - дуже б
хотів обійняти тебе зараз.
 

— Я теж, - відповіла.

Знову на очі накотилися гарячі сльози, які я не в силі була тримати в собі. Одна по одній тихо спадали вниз і розчинялися в тиші. У серці був відчай, проти якого я була безсила, я нічого не могла зробити, нічого змінити і від того ставало все важче та важче. Хотілося закричати на повні груди в той момент, я ледве стримувала себе..
 

Ще хвилину помовчавши і подивившись одне на одного, коханий промовив:
 

-Кицю, я буду йти спати, мені дуже рано потрібно
вставати.
 

Мені дуже не хотілося відпускати його, було так мало. Якби моя воля, я би провела всі свої світлі дні та темні ночі з ним напроліт отак мовчки, або говорячи про все, плачучи чи сміючись разом, аби тільки назавжди і разом до кінця.. Але я розуміла, що йому потрібно відпочити, щоб набратися сил для хорошої концентрації уваги, для гарного та якісного виконання бойового завдання.
 

— Відпочивай тоді, - відповіла я, - тільки прошу, бережи себе, ти повинен приїхати до нас цілим і неушкодженим додому, ми дуже чекаємо на тебе, бережи себе для нас, будь ласка
 

-Я постараюсь, - кивнув він, - ти себе і доцю теж бережи, люблю вас і цілую, на добраніч, мої дівчатка.

 

- І ми тебе любимо й цілуємо, гарних снів, котику!

Відправивши одне одному повітряні поцілунки, ми завершили розмову. Я взялася далі годувати грудьми доню, вкладаючи заново спати, але вже без настрою і з важкою тривогою в серці.
 

Коли маленька заснула, я переклала її в ліжко і лягла поруч, лагідно обійнявши. Сіра мовчазна тиша огорнула чорну до болю ніч, яка покрила душу гіркою та тихою печалю. Я крутилася в ліжку, не могла заснути, думала про все на світі. Різні думки розривали мізки, здавалося, що голова вже не витримує. Міцно пригорнувшись до м'якої подушки, я закрила очі і тихо просила у Бога захисту. «Він все бачить, все знає і сильніше за Нього нікого немає», — я в серці просила одного лише — живого і здорового Дмитрика поруч, і більше нічого не хотіла, лише щасливу та повну сім'ю. З молитвою на вустах я все ж таки потроху заснула..
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍