Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

звуки музики, сплітаючись з голосами цикад, набувають дивовижно неповторної чарівності». «Так, це правда, кото і флейта звучать особливо чисто і яскраво осінньої ночі, коли безхмарне небо залите місячним сяйвом, — відповів Юґірі. — Однак прекрасне небо, наче навмисне створене для того, щоб посилити враження, і роса, що виблискує на квітах, мимоволі відвертають увагу й обмежують насолоду від музики. А хіба тиху музику весняної ночі, коли все тоне в непевному серпанку, крізь який пробивається м’яке місячне світло, можна з чимось порівняти? Адже в осінні вечори навіть флейта звучить надто глухо. Недарма в давнину казали, що жінкам більше подобається весна. І це правда. Саме весняної ночі всі звуки зливаються в солодкій гармонії».

«На жаль, це одвічна суперечка, — зауважив Ґендзі. — Здавна люди не могли вирішити, чому віддати перевагу. Тим паче й нам, їхнім нащадкам, не вдасться цього зробити. У всякому разі, ви маєте рацію, бо в музиці весняні тональності завжди ставилися на перше місце після осінніх[375]. До речі, я не один раз чув у палаці перед Імператором гру відомих у наш час музикантів, але не можу сказати, що були серед них справжні майстри своєї справи. Навіть у таких, які вважають себе неперевершеними, я не помітив глибокої майстерності. Не думаю, що їм вдалося б чимось виділитися навіть під час спільної гри з жінками скромного таланту. Зрештою, може, за роки самітництва у мене так притупився слух, що я, на жаль, перестав відрізняти хороше від поганого? Мене, наприклад, приємно вражає, якими чудовими талантами в різних видах мистецтв наділені жителі нашої садиби. От що ви можете сказати, порівнюючи сьогоднішній концерт з грою найкращих придворних музикантів?»

«Я саме про це й хотів поговорити, хоча й розумію, що при моїй неосвіченості здаватимусь зарозумілим, — відповів Юґірі. — Мабуть, тому що я не обізнаний з грою з великими музикантами минулого, мені здавалося, що в наші дні найвищої оцінки заслуговує гра Уемон-но камі[376] на японському кото і принца Хьобукьо — на біва. Досі я не знав, чи можна їх з кимось порівняти, а сьогодні ще раз переконався, що кращих музикантів немає на світі. Я просто вражений. Та й чи міг я такого сподіватися, якщо готувався до тихого вечора в домашньому колі? Боюсь тільки, що спів під їхню музику був для мене заважким випробуванням. До сьогодні я знав, що один лише колишній Великий міністр орудує японським кото настільки вільно, що може, налаштовуючи його до тієї чи іншої пори року, виразити найтонші порухи душі. У руках більшості японське кото звучить, зазвичай, досить безбарвно. А от сьогодні — той рідкісний випадок, коли я почув справді чудову гру пані Мурасакі».

«О, ви перебільшуєте її майстерність, — сказав Ґендзі, задоволено всміхаючись. — А учениці у мене справді непогані. Тільки ту, що грала на біва, вчив не я. Але її манера гри помітно змінилася за останні роки, гадаю, не без мого впливу. Вперше почувши її гру на дикому узбережжі Акасі, я був вражений її незвичайним обдаруванням. Але тоді вона грала набагато гірше, ніж тепер», — додав він, не забувши похвалитися, і служниці посміхнулися, підштовхуючи одна одну ліктями. «Коли починаєш чогось навчатися, бачиш, що вдос­коналювати майстерність можна нескінченно, — вів далі Ґендзі. — Розумієш, як важко досягти навіть такого рівня, який задовольняв би тебе самого. У наші дні мало хто здатний проникнути в справжні глибини майстерності, а тому той, кому вдалося досягти успіху хоча б у якійсь вузькій сфері, може пишатися собою. От тільки опанування китайського кото супроводжується такими труднощами, що ніхто і не пробує до нього підступити. Колись у давні часи люди, засвоївши всі прийоми гри на кото, могли потрясати Небом і Землею, втихомирювати серця демонів і богів, підпорядковувати собі всі звуки в світі. Завдяки їм глибокий смуток перетворювався на радість, жалюгідні бідняки досягали високих чинів, здобували загальну пошану і багатство. Таких випадків було в історії чимало. Перед тим як мистецтво гри на кото прийшло в нашу країну, люди, прагнучи збагнути його таємниці, вирушали на довгі роки в чужі землі і, не шкодуючи свого життя, віддавалися його вивченню, але рідко коли його опановували. Однак ті, що досягали мети, могли приводити у рух місяць і зірки, будь-коли вкривати землю снігом або інеєм, розганяти хмари й викликати грім. Все це бувало в далекі давні часи. Китайське кото — незвичайний інструмент, але важко знайти людину, здатну досконало оволодіти ним. А тим паче в наші дні, коли наближається століття занепаду. Де знайти хоча б жалюгідні шматки минулих знань? Дехто все-таки намагався проникнути в таємниці майстерності, мабуть, почувши, що навіть демони і боги підвладні китайському кото. Більшість зазнала невдачі, і, перекинувши свій гнів на кото, стала віщувати біду всякому, хто візьме його в руки. Може, тому, на жаль, тепер ніхто і не вчиться грати на ньому. Але хіба без китайського кото можна гармонійно впорядкувати послідовність звуків? Нинішні часи настільки змінилися, що всякий, хто, бажаючи осягнути мистецтво гри на ньому, покине батьківщину і, розлучившись з батьками та дітьми, поневірятиметься в Китаї та Кореї, неодмінно заживе слави дивака. Але хіба не можна вдовольнитися принаймні загальними знаннями про можливості цього інструменту? Звичайно, оволодіння навіть однією тональністю натикається на численні труднощі. Адже тональностей багато, а складних п’єс безліч. У молоді роки я дуже захоплювався музикою і вивчив всі музичні записи, які потрапили в нашу країну з-за моря. І хоча завдяки наполегливому навчанню я перевершив своїх наставників, але з музикантами минулого я не міг зрівнятися. А коли заходить мова про наступні покоління, то, на жаль, я не маю кому передати свою майстерність». І тоді Юґірі скрушно зітхнув, відчувши, що не виправдав батькової надії.

«Якщо хоч один з принців виросте таким, як я прагну, — додав Ґендзі, — а моє життя ще триватиме досить довго, то я залюбки передам йому всі свої скромні знання. До речі, Другий принц вже тепер показує неабиякі здібності». Почувши в його словах повагу до себе, пані Акасі заплакала.

Ньоґо Акасі прилягла, передавши кото «со» пані Мурасакі, а та віддала Ґендзі японське кото. І знову залунала музика, тиха й задушевна. Спочатку виконувалася народна пісня «Кадзуракі». Яскраво і радісно дзвеніли струни кото. Ґендзі двічі повторював пісню своїм незвичайно чистим і мелодійним голосом. Коли на небо повільно виплив місяць, колір квітів став на диво яскравим, а їхній запах відчутнішим. В руках ньоґо Акасі кото «со» звучало вельми ніжно, а в глибині й чистоті звуків прийому «тремоло» відчувався вплив матері. Пані Мурасакі грала зовсім в іншій манері. Її пальці видобували зі струн звуки, що вражали слухачів дивовижною м’якістю і співучістю. Як «колесом», тобто почерговим використанням повільної та швидкої гри, так і іншими прийомами вона користувалася настільки вправно, що не було жодного сумніву в її обдарованості. А як настав час перейти з тональності «рьо» на «ріці», всі інструменти зазвучали з особливою ніжністю й по-сучасному вишукано, а китайське кото в руках принцеси, яка успішно впоралася з одночасною грою трьома пальцями правої руки на п’ятій і шостій струні, вражало впевненістю і чистотою звуку. Весняні й осінні мелодії вона виконувала у манері, яка відповідала