Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

порі року. Словом, вона виявилася настільки тямущою ученицею, що Ґендзі мав право нею пишатися.

Хлопці також прекрасно грали на флейтах, надзвичайно зворушливі у своїй старанності. «Напевне, ви вже хочете спати, — сказав Ґендзі. — Я думав, що сьогоднішній концерт закінчиться досить рано, але гра була така гарна, що хотілося слухати ще і ще. І поки мій недосконалий слух намагався вловити, в чому перевага однієї виконавиці перед іншою, настала ніч. О, як жаль!..» Піднісши чашу з вином хлопцеві, який грав на флейті «сьо», Ґендзі подарував йому вбрання зі свого плеча. Другий флейтист дістав винагороду від пані Мурасакі, правда, досить скромну — вишиту хосонаґу і жіночі шаровари. Третя принцеса, в свою чергу, передала чашу вина і повний набір жіночого одягу для Юґірі.

«Просто дивина! — вигукнув Ґендзі. — А хіба, як учитель, я не заслужив винагороди? Прикро!..»

І тоді з-поза переносної завіси, за якою була принцеса, йому подали чудову корейську флейту. Всміхнувшись, Ґендзі взяв її й підніс до губ. Невдовзі гості розійшлися, а залишився тільки Юґірі, який на флейті свого сина зіграв якусь невимовно прекрасну мелодію. Всім учасницям сьогоднішнього концерту, як своїм ученицями, Ґендзі передав таємниці своїх рідкісних прийомів гри, і всі вони досягли неперевершеної майстерності.

Взявши з собою у карету хлопців, Юґірі поїхав додому по дорозі, залитій місячним сяйвом. В його вухах все ще звучав ніжний, солодкий голос кото «со», на якому грала Мурасакі, і млосно щеміло серце. Його дружина Кумої-но карі навчалася музики в бабусі Оомія, але після вимушеної розлуки з учителькою виявилося, що вона не могла похвалитися своїми музичними успіхами. Соромлячись свого невміння, вона ніколи не грала в присутності чоловіка. Простодушна і лагідна, вона весь свій час присвячувала догляду за численними дітьми. І хоча вона іноді спалахувала гнівом і ревнощами, але в очах Юґірі нітрохи не втрачала привабливості.

Після концерту Ґендзі перейшов у східний флігель, а Мурасакі затрималася у Третьої принцеси для довгої розмови і повернулася у свої покої лише на світанку. Того дня вони вдвох спали, аж поки сонце не підбилося високо вгору.

«Принцеса грала на китайському кото вельми вправно, чи не так? — спитав Ґендзі. — А що ви думаєте про її гру?»

«Колись давно я мигцем чула її, але вона не справила на мене особливого враження. А от цього разу вона грала блискуче. І це природно. Адже ви з таким запалом навчали її», — відповіла Мурасакі.

«Так, це правда. Я, до слова, водив її рукою, бо я дуже старанний учитель. Вчити когось грати на китайському кото — досить клопітна справа, яка забирає багато часу, а тому я і не вчив нікого з вас. Та оскільки імператор Судзаку та й нинішній Імператор натякали, що хотіли б, щоб я допоміг принцесі принаймні освоїти гру на китайському кото, то я вирішив виправдати їхні сподівання і показати, що імператор Судзаку не помилився, віддавши під мою опіку свою улюблену дочку... До речі, коли я опікувався вами ще зовсім юною, я не мав досить вільного часу, щоб приділити ретельну увагу вашому навчанню, і навіть пізніше, заклопотаний різними справами, я не звертав уваги на те, як ви граєте, але ваша блискуча вчорашня гра на спільному концерті сповнила мене гордістю. А як я радів, коли бачив, що нею був приємно вражений і мій син!»

І справді Мурасакі була навдивовижу зразковою в усьому — як у грі на кото, так і в догляді нащадків Ґендзі. А тому серце Ґендзі сповнювалося недобрими передчуттями, бо він знав, що зазвичай людина, наділена такими численними чеснотами, недовго затримується на цьому світі. Чимало жінок зустрічав він у житті і переконався, що немає серед них такої, що була б у всьому настільки досконалою, як вона.

Того року Мурасакі виповнювалося тридцять сім років[377]. З цієї нагоди, зворушений спогадами про прожиті разом роки, Ґендзі сказав: «Цього року вам треба з більшою старанністю, ніж звичайно, дотримуватися обов’язкових обрядів. За багатьма турботами я можу чогось не догледіти. Ви ж постарайтеся нічого не забути. Якщо вважатимете за потрібне відслужити особливі молебні, скажіть мені, і я віддам відповідні розпорядження. Шкода тільки, що монах Содзу[378] вже покинув цей світ. Хіба ж може хтось замінити його в цих справах?.. Щодо мене, то моє дитинство проходило у сприятливіших умовах, ніж в інших дітей, та й тепер я набув шани, яка рідко кому випадає в житті. Але водночас я зазнав і прикрощів більше, ніж будь-хто інший. Ще в ранньому віці мене покинули рідні люди, які мене любили, та й згодом я часто мав підстави для смутку. Через ті чи інші мої негідні вчинки, які неприємно навіть згадувати, я постійно страждав. Тож, мабуть, за це я і був наділений довшим життям, ніж сподівався прожити. А от ваше життя, гадаю, затьмарила хіба що наша розлука, бо ні до неї, ні після ви не знали ні душевних мук, ні смутку. Адже їх доводиться зазнати всім, навіть імператрицям, а тим паче жінкам нижчого рангу. В Імператорському палаці ніхто з жінок, незалежно від свого становища, не має спокою, бо там панує суперництво за прихильність Імператора. Я не знаю жінки, в якої життя склалося б спокійніше, ніж у вас, бо в цьому домі про вас завжди дбали, як про улюблену дочку. Чи ви коли-небудь задумувалися над тим, що вам випала щасливіша доля, ніж багатьом іншим? Звичайно, несподівана поява в нашому будинку Третьої принцеси, напевне, вас засмутила, але хіба ви не помітили, що моя приязнь до вас з того часу тільки поглибшала? Та, на жаль, люди часто не помічають того, що стосується безпосередньо їх. А втім, я впевнений, що завдяки вашій розсудливості ви все добре зрозумієте».

«О, може, — відповіла Мурасакі, — хтось і вважає, що мені, нікчемній, випала щасливіша доля, ніж я того заслужила. Але якби ви знали, яка гіркота оселилася в моїй душі! Іноді вона така нестерпна, що здається, ніби лише молитва дає сили жити далі...» Було помітно, що вона хотіла б багато чого сказати, але загадково вмовкла. «Я справді відчуваю, — додала вона потім, — що жити мені залишилося небагато. Тож не можу поводитися цілком спокійно, ніби не знаю, яка в такому віці на мене чигає небезпека. О, якби ви дозволили мені постригтися в монахині, як я вже раніше просила...»

«Ні, не можу, і не просіть, — відповів Ґендзі. — Навіщо мені жити, якщо ви покинете мене? Хоча сумно й одноманітно проходять місяці й роки, але мені досить і того, що бачу вас кожен день, кожну ніч. Більшої радості я не маю. І хотів би, щоб ви завжди пам’ятали, як глибоко я вас люблю». Помітивши, що дружина, засмучена новою відмовою, ледве стримує сльози, він перевів розмову на інше, щоб відвернути її від похмурих думок: «Хоч я і зустрічався з небагатьма жінками, але врешті-решт зрозумів, що кожна має свої переваги, але надзвичайно важко знайти по-справжньому добросерду і великодушну. Я був зовсім юний, коли одружився з матір’ю Удайсьо[379]. Я поважав її і ніколи б не зважився розлучитися з нею. Але між нами не було добрих подружніх стосунків, ми завжди залишалися чужими