Читати книгу - "Вибір породжує наслідки, Вівєн Хансен"

І ось знову той гуркіт страху у вухах, коли я дивлюся прямо в очі тому, хто може мене вбити одним махом. 

Спостерігаючи за іншими перевертнями в Алькор, я побачила наші відмінності: вовки сильні, зайці швидкі, а лиси компенсують відсутність достатньої фізичної сили ілюзіями. Фелет тренував мене фізично задля захисту від мисливців та інших людей, і хоч я можу впоратися з Меліхом, він має куди менше м’язів, ніж цей хлопець. Навіть не знаю, чи можна взагалі порівняти його з Фелетом.

Залізяка боляче впилася мені в долоню, яку я стиснула в кулак, водночас думаючи, що робити. Це точно Саймон, він видав себе реакцією на це ім’я, та й придивившись вже ближче, мені стали знайомі риси обличчя того мовчазного підлітка, що тепер втратили більшість своїх м’яких ліній. І хоч би як не були зсунуті один до одного брови та змінений зовнішній вигляд, очі залишились ті ж. 

Проковтнувши неприємний клубок у горлі, я все ж зробила вдих та прикрила очі, концентруючись на силах, які огорнули та змінили мою справжню зовнішність. Тут нікого немає, крім нас та непритомного мисливця позаду. Показати себе йому нічого поганого не відіграє, правда ж? 

Я можу й підіграти зі своєю підставною зовнішністю, сказати, що нічого не скажу та втекти. Але, побачивши когось із минулого життя після стількох років, зрозумівши, що він один із нас, мені не хотілося стримуватися. 

– Саймоне, – знову подивившись на перевертня, я зіткнулася вже не зі злим, а шокованим поглядом, і тепер вже не я зробила крок назад, – я й не знала, що ти один з нас.

– Айра? – не знаю чому, але тремтіння у чужому голосі викликало у мене усмішку та трохи допомогло опанувати пекуче відчуття десь у грудях. – Ти ж… Я думав, що ти загинула. Твоя сім’я…

– Я втекла. Мисливець намагався вбити й мене, але не зміг.

Кожне слово про той день наче повертало мене у нього не у спогадах, а в реальності, через що знову з’явилося відчуття нудоти, але я втрималася і підвела очі від чужого взуття до обличчя. Саймон так і дивився на мене, у його очах промайнуло стільки емоцій, що я не встигала їх розуміти. 

Хотілося обійняти його та дати волю емоціям, але те, як він змінився, а також змінилася я, зупиняло, змушуючи так і стояти, а потім подивитися за спину на мисливця. Ну от як хлопці так ростуть? Що Саймон, що Меліх п’ять років тому були приблизно того ж зросту, що і я, а тепер стали ще тими амбалами.

– Мисливець сам став жертвою, так? – дивлячись на непритомне тіло, я намагалася не реагувати на те, як уважно на мене дивляться. – Так і залишиш його лежати тут?

– Ні.

У відносній тиші шаркіт взуття здавався надто гучним, хоча я й з людськими вухами. Моя увага знову повернулася до Саймона, коли він відступив від мене та схилився над чоловіком, хапаючи його за грудки. Настільки легко, ніби той нічого не важить.

Я теж так можу і бачила, як Фелет робить те ж саме, але все ж це змушує щоразу затримувати подих та спостерігати мовчки. Здається, Саймон сказав щось на кшталт «зачекай», але я не слухала, розуміючи, що він хоче зробити. 

Бачити смерть все ще боляче для мене, навіть якщо це мисливець. Щоразу, уявляючи їх смерть, повертаюся до тієї жахливої картини на кухні. 

Я заплющила очі, і хоч вони знову зайшли за кут, я все одно чула, як тягнуться по землі ноги непритомного, а після й глухий хрускіт зверненої шиї.

· · • • • ✤ • • • · ·

– Ну то й куди ти втекла? П’ять років минуло.  

– Ти ж розумієш, що я не можу сказати.  

Той короткий хрускіт все ще стояв у вухах, хоча ми з Саймоном вже давно пішли з провулка, і тепер я знову повернула своє маскування.  

Мені хотілося поговорити з ним, дізнатися, що було весь цей час, чому він взагалі опинився з мисливцем у такому місці, а тепер п’є зі мною прохолодний напій у парку, ніби тільки що нікого не вбив. Йому, наче, дійсно все одно, хоча не сказати, що мене це обурює. Я навіть трішки рада.  

– Тоді запитаю інше. Як ти опинилася у провулку?  

– Побачила детальку для дечого, от і пішла.  

– Ти тримала цю залізяку так, ніби хотіла мене нею заколоти.  

Я фиркнула, уявивши, як би це було. Жалюгідна залізяка проти гори м’язів. Смішно, але не в ситуації, якби я помилилася. Звісно, тоді я б спробувала свої сили, але краще тікати.  

– А як ти там опинився? Ти, раптом, не у розшуку?  

– На щастя, ні. Хоча ніколи не можна бути впевненим, – він зробив ковток напою, а мені не йшло, тож продовжила дивитися на хлопця в очікуванні пояснень. – Там можна добре зрізати шлях та не йти натовпом. Таким дівчатам, як ти, краще не ходити темними провулками. Але натрапив на мисливця, той почав якось дивно придивлятися, ну й вирішив діяти на місці. Ні тобі «вітаю», ні «пройдемо у відділення», а одразу за зброю. Параноїдальний новачок.  

– Таким дівчатам, як я? – не знаю чому, але ця вставка здивувала мене більше, аніж розповідь про некомпетентних мисливців. – Це яким таким?  

Саймон замовк, дивлячись на мене кілька секунд, а після допив лимонад та викинув стаканчик у смітник. Мені одразу стало соромно за таке питання, ніби не розумію, що знайдуться неадекватні чоловіки та почнуть чіплятися у такому безлюдному тихому місці, не розбираючись, які там дівчата.