Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

«Про таке не смійте й думати ! — застеріг Ґендзі. — Завжди слід сподіватися на краще. Настрій людини часто залежить від того, як налаштована її душа. Людям великодушним зазвичай щастить у житті, люди ж малодушні, навіть досягнувши високого становища, не знаходять спокою в достатках. Життя людей гарячкуватих, як свідчить багато прикладів, сповнене мінливості, а люди спокійні, врівноважені живуть довше за інших». Звертаючись до будд і богів, Ґендзі звеличував чесноти хворої і відзначав, що гріхи її були незначні. Поважні монахи-адзарі, викликані для відправлення обрядів, і монахи, запрошені на нічну службу, бачили, яке велике його горе і, не приховуючи свого співчуття, ревно молилися за одужання хворої Мурасакі. Іноді на п’ять чи шість днів її здоров’я поліпшувалося, але потім одразу погіршувалося. Так минали дні й місяці. «Що з нею буде? Невже її хвороба невиліковна?» — побивався Ґендзі. Злі духи не давали про себе знати. Хоча причини захворювання не було з’ясовано, Мурасакі щодня слабшала, доводячи Ґендзі до відчаю.

До речі, тим часом Касіваґі, будучи начальником Охорони воріт Імператорського двору, став ще й цюнаґоном, тобто радником. Він користувався особливою довірою нинішнього Імператора і міг пишатися своїм становищем. Але, на жаль, ні чини, ні почесті не рятували його від туги через нерозділене кохання до Третьої принцеси. Зрештою він одружився з Другою принцесою, її старшою сестрою. Матір’ю Другої принцеси була кої досить низького рангу, тож Касіваґі ставився до дружини з деякою зневагою. Безумовно, вона у всьому перевищувала звичайних жінок, але він так глибоко закохався у Третю принцесу, що його душа не знала втіхи, коли над нею ясний місяць плинув[381]. Піклувався він про неї лише настільки, щоб не накликати на себе людського осуду.

Як і раніше, не відмовляючись від своєї потаємної пристрасті, Касіваґі звернувся по допомогу до Кодзідзю, дочки Дзідзю, яка була годувальницею Третьої принцеси. Сама Дзідзю доводилася молодшою сестрою годувальниці Касіваґі, а тому він знав усі подробиці життя принцеси. Знав, якою гарною вона була змалку та як любив її імператор Судзаку. Мабуть, уже тоді й зародилися в ньому глибокі почуття до неї. Здогадуючись, що тепер, коли там немає господаря і в садибі на Шостій лінії безлюдно і тихо, Касіваґі покликав до себе Кодзідзю і звернувся до неї з таким проханням:

«Я здавна не можу жити без вашої господині, — сказав він, зітхаючи, — завдяки вашому посередництву, я дізнався, як вона живе, й передав їй, наскільки моя душа їй віддана. Але, на жаль, я марно сподівався, бо вона не показала, що хоч якось мною цікавиться. Щоправда, і сам імператор Судзаку не зовсім задоволений тим, як склалася доля його дочки. Адже йому відомо, що Ґендзі віддає перевагу іншим жінкам, що живуть під його опікою, а принцесі доводиться часто вночі сумувати на самоті. Кажуть, що він кається і шкодує, що не віддав принцесу іншому, бо якщо вже віддавати дочку простому підданому, то це мав би бути хтось, хто піклувався б про неї так, як вона на те заслуговує. Мені передавали також, начебто він казав, що Другій принцесі пощастило куди більше і за її майбутнє він спокійний. Ви собі уявити не можете, як мені боляче слухати такі слова! О, я просто в розпачі! Я справді взяв собі за дружину її сестру, але хіба вони одна одну можуть замінити?»

«А чи не занадто багато ви хочете? Невже вам мало однієї принцеси? Чи не надмірні ваші бажання?» — відповіла Кодзідзю.

«Так, це правда, — силувано всміхнувся Касіваґі. — Але ж її батько і нинішній Імператор знали, що я, недостойний, посмів висловити таке бажання і, як мені передавали, вони не мали заперечень. От якби ви тоді доклали трохи більше зусиль».

«Повірте, це було неможливо. Мабуть, так судилося, тож коли господар садиби на Шостій лінії погодився взяти принцесу під свою опіку, імператор Судзаку не міг віддати перевагу вам, бо ви займали надто невисоке становище. Це тепер ви стали поважною особою і ваше вбрання потемніло, а тоді...» — заперечила Кодзідзю. Вона говорила так різко і переконливо, що годі було сподіватися на її сприяння, а тому, не відкриваючись їй до кінця, Касіваґі сказав: «Гаразд, не будемо ворушити минулого. Я прошу вас одне: дайте мені можливість безпосередньо висловити принцесі хоч дещицю того, що назбиралося у мене на душі. Кращої нагоди не буде. Повірте, я змирився і ні про що нерозсудливе не думав. Подивіться на мене. Хіба ви не бачите, що я не здатний вчинити щось нерозсудливе?»

«А хіба може бути щось нерозсудливіше, ніж ваше прохання? — обурилася Кодзідзю. — Боюся, що ви задумали щось страшне. Краще б я не приходила сюди».

«Та що ви таке кажете? Ви перебільшуєте, — заперечив Касіваґі. — У стосунках між чоловіками й жінками немає нічого постійного. Хіба з подружжям самого імператора ніколи не траплялося чогось подібного? А що стосується принцеси, то, звичайно, її становище у світі високе, але, здається, і у неї є чимало причин нарікати на долю. Вона завжди була улюбленицею імператора Судзаку і звикла до того, що інші сестри їй нерівня, тож вона не може почуватися щасливою, опинившись серед осіб набагато нижчого походження. Повірте, я все знаю. Світ дуже мінливий, а тому не переконуйте мене, що все вже вирішено раз і назавжди».

«Але хіба може принцеса вийти заміж за когось іншого, щоб бути щасливішою, лише тому, що почувається приниженою? Мені здається, що її становище не зовсім звичайне. Імператор Судзаку не міг залишити її напризволяще, без надійного покровителя, а тому вирішив, що господар садиби на Шостій лінії зможе замінити їй батька. Саме на цьому побудовані їхні стосунки. Тож ваші слова — неприємне лихослів’я...» — зовсім розсердилася Кодзідзю.

Намагаючись заспокоїти її, Касіваґі пояснив: «Даруйте, я зовсім не сподіваюся, що принцеса, яка звикла бачити коло себе такого незрівнянного чоловіка, віддасть перевагу мені, більш ніж пересічній людині. Але чим я їй зашкоджу, якщо скажу через ширму всього-на-всього кілька слів? Адже не гріх сповідатися богам і буддам?»

Хоча він палко клявся, що не вчинить нічого нерозважного, Кодзідзю спочатку рішуче відмовлялася допомагати йому, але, будучи ще молодою і недосвідченою, не могла протистояти людині, готовій пожертвувати життям заради досягнення своєї мети. «Добре, я спробую допомогти вам, якщо трапиться нагода. Але чи трапиться? Коли господаря немає, в покоях принцеси ночують майже всі служниці, які ніколи не залишають її саму. Тож я не можу нічого обіцяти», — сказала Кодзідзю і, вельми заклопотана, пішла.

«Ну то як?» — щодня допитувався її Касіваґі, аж поки нарешті, коли, на її думку, склалася сприятлива нагода, вона сповістила про неї. Переповнений радістю, він поспішив на Шосту лінію, одягнувшись якнайскромніше, щоб нікому не впадати у вічі. Звичайно, Касіваґі добре розумів, що поводиться зухвало, але не думав, що зустріч з принцесою тільки збільшить його страждання. Він просто хотів зблизька побачити жінку, образ