Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

якої невідривно переслідував його з того весняного вечора, коли випадково промайнув перед ним край її вбрання, і сподівався, що, відкривши принцесі свої почуття, отримає від неї хоч кілька слів співчутливої відповіді.

Минув десятий день четвертого місяця. Напередодні Священного обмивання дванадцять жінок високого рангу з почту принцеси, яким належало супроводжувати жрицю Камо, а також жінки нижчого рангу та дівчата-служниці, які збиралися їхати милуватися церемонією, були зайняті підготовкою до цього свята, а тому в домі було тихо і безлюдно. Пані Адзеці, одну з найближчих помічниць принцеси, викликав до себе Ґенцюдзьо, її коханець, і після її відходу в покоях залишилася сама Кодзідзю. Вирішивши, що сприятливішої нагоди не буде, вона тихенько провела Касіваґі до східної частини запони навколо постелі принцеси. Хоча краще було б, якби вона цього не робила! Принцеса лежала, нічого не підозрюючи, а помітивши, що до неї наближається якийсь чоловік, подумала: «Напевне, приїхав мій покровитель[382]». Та який жах охопив її, коли хтось несміливо взяв її на руки й підняв з постелі! «Це часом не злий дух?» — злякалася вона, побачивши перед собою незнайомця. Той бурмотів щось нерозбірливе. Зовсім розгубившись, принцеса покликала служниць, але поруч нікого не було і на поклик ніхто не відгукнувся. Бідолаха тремтіла всім тілом, вкриваючись потом і майже втративши тяму від страху. Але якою чарівною і привабливою здавалася вона Касіваґі!

«Хоча я займаю низьке становище, — промовив він, — але, гадаю, не настільки низьке, щоб ви мене зневажали. Колись я захопився зухвалою мрією, заховавши її в глибині душі, де вона, може, залишилася б назавжди. Але, на нещастя, я посмів заговорити про свої почуття, про які дізнався ваш батько й нічим не виказав своєї незгоди з моїм домаганням, а тим самим подав мені деяку надію. Але, на жаль, мене чекало розчарування — мною погребували через недостатньо високе звання, хоча, повірте, ніхто не зміг би любити вас сильніше. «Тепер уже нічого не можна змінити», — подумав я і змирився, але, видно, почуття опанувало моєю душею. У всякому разі, час не зцілив мене, а навпаки, з кожним днем наростала моя туга, гіркотою і сумом повнилося моє серце. Нарешті, більше не в змозі терпіти, я наважився постати перед вами. Я розумію, наскільки нерозважлива така моя поведінка, але не бійтеся, я не завдам вам ще більшої образи...» Здогадавшись, хто перед нею, принцеса в жаху відсахнулася, не знаючи, що відповісти.

«Я розумію ваш подив, але, скажіть, хіба в світі ніколи не траплялося чогось такого? — переконував Касіваґі. — Але ж якщо ваше ставлення до мене буде й далі навдивовижу жорстоким, то, ображений цим, я дійду до ще більшої нерозсудливості. А от одного вашого слова співчуття досить, щоб я заспокоївся і пішов».

Здалека принцеса здавалася Касіваґі гордовитою і недоступною для того, щоб відкрити їй хоча б невелику частину почуттів, які переповнюють його душу, і не вчинити нічого зухвалого. Але замість зверхньої, недоступної красуні перед ним була мила, ніжна і лагідна жінка, яка зі своїм благородством не мала собі рівних серед жінок. «О, якби я міг забрати її куди-небудь і разом з нею зникнути безслідно зі світу...» — подумав він, остаточно втративши здоровий глузд. І саме в ту хвилину, коли він на мить задрімав, йому привиділася та китайська кішечка, яку він приручив. Ніжно нявкаючи, вона підійшла до нього, і він згадав, що начебто чомусь збирався подарувати її принцесі. Та, щойно отямившись, він подумав: «А що віщує такий сон?»

Принцеса, вкрай розгублена, з важким тягарем на серці, ніяк не могла повірити, що все це відбувається з нею насправді. «Вам треба зараз визнати, що нас пов’язує нерозривна спільність долі, — переконував Касіваґі. — О, мені й самому здається, що я лише марю...» І він нагадав їй про той вечір, коли мотузка, якою була прив’язана кішка, натягнувшись, підняла край завіси. «Невже це правда, що він сказав?..» — скрушно зітхнула принцеса. Адже гіршої долі важко було б сподіватися від попереднього народження. «Як тепер я покажуся на очі покровителю?» — жахалася вона, по-дитячому схлипуючи. А Касіваґі, сповнений щирого співчуття до неї, так старанно витирав її сльози, що скоро його рукав став мокрим.

А тим часом і небо посвітлішало, але Касіваґі не міг зібрати сили, щоб залишити її. «О, краще б я зовсім сюди не приходив!» — подумав він. «Що ж мені тепер робити? Ви так ненавидите мене, що я не посмію знову з вами зустрітися. О, прошу вас, скажіть хоч що-небудь!» — благав він, але розгублена, ображена принцеса не могла вимовити жодного слова.

«Мені аж страшно! Ваша жорстокість просто не має собі рівних! — скаржився він їй. — Якщо так, то для чого мені тепер жити? Краще вже померти. Досі я жив лише надією на ваше співчуття. А от цього вечора я відчув, що, на жаль, вона не справдилася. Та якби ви хоч трошки відкрили мені свою душу, я віддав би за це своє життя...» І, взявши принцесу на руки, Касіваґі вийшов зі спочивальні. «Що він іще задумав?» — подумала розгублена принцеса.

Розсунувши ширму, що стояла в кутку, Касіваґі відчинив бокові двері й побачив, що двері південної галереї, через які він увійшов учора, так і залишилися відчиненими. Було ще зовсім темно, але, палаючи бажанням побачити обличчя принцеси, він підняв ґратчасте вікно. «Ваша надзвичайна жорстокість зводить мене з розуму. Та ви заспокоїли б мене, якби знайшли для мене хоч одне співчутливе слово», — настирливо благав він. Принцеса намагалася відповісти, але, скута жахом, лише тремтіла, як мала дитина.

А тим часом, коли навколо ставало щораз світліше, Касіваґі поспішно сказав: «Я мав би розповісти вам один дивовижний сон, але ви так ненавидите мене... Однак невдовзі ви здогадаєтеся, що я мав на увазі». І з цими словами він вийшов. О, навіть восени небо не бувало для нього таким сумним, як того досвітку!

«Звідкіль роса

Упала на мої рукава

В досвітній час,

Коли ми розійшлися

І я йду, не знаючи куди?..» —

поскаржився він, показуючи рукав свого одягу. А принцеса, побачивши, що він нарешті йде, полегшено зітхнула й тихенько відповіла:

«У цей досвітній час

Хотіла б я, нещасна,

Зі світу зникнути,

А те, що сталося зі мною,

Щоб було тільки сном страшним...»

Коли Касіваґі, вже виходячи, почув її ніжний, майже дитячий голосок, то відчув, ніби його душа справді залишилася з нею.

Зустрічатися з дружиною, Другою принцесою, Касіваґі не мав охоти, а тому, намагаючись нікому не попадатися на очі, поїхав до батька. А коли ліг, то довго не міг склепити очей. «Невже той сон виявиться віщим[383]? — думав він, з любов’ю згадуючи побачену уві сні кішку. — Який тяжкий злочин я вчинив! Як мені тепер жити?» Знемагаючи від сорому і страху, Касіваґі майже перестав виходити з дому. Відчуваючи, що наслідки його зухвалого вчинку можуть бути жахливими не тільки для принцеси, але і для нього самого, він, замучений каяттям, більше не наважувався шукати розради