Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

13.4

 

– Ненавиджу експерименти!

Я стояла біля краю води і намагалася оцінити ймовірність того, що боцман спуститься по мене. Що він зрозуміє, як опустити ліфт. Що йому дозволять це зробити!

І що його напарником не буде Маркос Чорна Душа…

Миті бігли, порятунок не приходив. Щоб хоч якось визначити час, я почала рахувати свій пульс, але він прискорився до непристойності й не збирався повертатися до звичного ритму.

Десь за годину я переконалася: допомоги не буде. Там, нагорі, щось сталося. Напиклад, кришку «саркофагу» встановили на місце. Джиммі вдарився в неї головою і лежить без пам’яті в тісному просторі з обмеженим запасом кисню.

Брр!

Якщо так, ліфт треба повернути власними силами. Логічно припустити, що будували це приміщення не лише лаорнійці, а тому десь є вихід, не зациклений на магії. Робітники навряд чи хотіли бути замурованими навіки у разі надзвичайної ситуації на поверхні острова.

Джиммі помітив щось у крайньому лівому кутку.

Мумію в обладунках? Чи механізм? Щось залізне і корисне?

Пульт керування, можливо?

Не перевірю – не дізнаюся. Даремно я зупиняла боцмана. Треба було дозволити йому влізти в ті невидимі у темряві промені й подивитися, що буде. З іншого боку, для відомого мені виходу Джиммі потрібен живий і транспортабельний.

Еге ж, дилема…

Я повільно пішла вздовж платформи, виставивши перед собою руку. Незважаючи на маленькі кроки, стіна виникла несподівано – холодна і гладка як скло. Я скрикнула, злякалася відлуння, ледь не булькнула у мілку водойму… Сяк-так вирівняла дихання і намацала колону.

Швидкі дослідження показали, що або промені вимкнулися разом зі світлом, або тканину вони не палять, не ріжуть і не випаровують. Треба було зважитися на практичнішу перевірку, проте я не знала, який із пальців вибрати для польових випробувань, і як одержима махала подолом довжелезної спідниці, сподіваючись, що рука випадково потрапить у зону дії незрозумілих сил і не доведеться нести за це особисту відповідальність.

На другому чи третьому десятку помахів трапилося те, про що я й не подумала. Тканина за щось зачепилася! Міцно так, надійно… В першу мить я вирішила, що мене хтось схопив, і пронизливо заверещала на все підземелля.

– Без образ, муміє, але без спідниці я не залишусь, – сказала в простір, розібравшись, що й до чого. – Краще відпусти по-доброму.

Відповіддю став знущальний брязкіт металу.

Я тягла, груба домоткана тканина не рвалася, невидимий гачок тримав як зачарований… Навіть ривки не допомагали, і через це мене хвилями накривав незбагненний страх перед тим, що може таїтися в темряві.

Дурість яка… Половину дитинства я намагалася з’ясувати, чим таким цікавим займаються експерти в морзі. Злякати мене могла лише жива істота (грибки та бактерії теж у списку). Ще висота, але не вона сама, а реальна можливість із неї впасти. І підводні течії. З ними я ніколи не стикалась, але Одновухий Чим говорив, що це в сотні разів гірше, ніж відбійна хвиля. О, і чадний газ.

Я розуміла, що найпростіше простягнути руку і звільнитись, але вперто відтягувала момент істини.

– Та ну тебе! Залізяка!

Це був найсильніший ривок. Я вчепилася в тканину обома руками і потягла щосили, розраховуючи на допомогу власної ваги і не переймаючись тим, що в разі успіху полечу у воду.

На мить здалося, що все вийшло. Більше ніщо не тримало мій одяг.

Я перевела подих і відскочила з криком. Чисто інстинктивно? Чи відчула повільний рух повітря?

Важко сказати… Мозок встиг опрацювати короткий спогад про те, як колись я ледь не розчавила себе шафою, а потім поряд зі мною із оглушливим стукотом і вибитими з плитки іскрами рухнуло щось масивне, металеве і важке.

«Я зламала пульт», – майнула приречена думка.

Ось так просто, через дурість та ірраціональні страхи… Доклала максимум зусиль і отримала, що заслужила.

– Не все втрачено. – Я сіла на підлогу з твердим наміром заспокоїти нерви сльозами, але натомість почала обмацувати корпус пристрою. – Магія не боїться фізичних ушкоджень, легенди точно знають. А якщо там механіка, її робили на совість. Колись стежили за якістю.

Приблизно посередині холодне залізо. Пластини вузькі, товсті, затуплені. Деякі з дивними символами, деякі ніби пошкоджені.

Вище – пластини широкі, округлі, з чітким геометричним візерунком.

Ще вище – ніс. Невеликий, прямий, теплий.

Я кричала голосніше, ніж коли перевернула на себе банку з п’явками в кабінеті Ламбе. Якби мій крик мав ударну силу вибуху, я б зрівняла піраміду із землею. Та я повністю охрипла, бо не могла закрити рота навіть руками!

Іноземна мова з наказовим тоном анітрохи мене не заспокоїла, дряпання металу об метал – тим паче.

Я витягла звільнену спідницю і почала відповзати геть спиною вперед. Недалеко, щоправда. До стіни. З одного боку були колона та невидимі зараз промені, з іншого – вода.

Потилиця з усього розмаху врізалася в камінь. Від болю з очей посипалися іскри. Я задихнулася від мовчазного стогону і, на свій жах, шарахнулася геть – прямо туди, звідки втікала, допомагаючи собі ліктями та колінами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍