Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

13.3

 

***

– Це ді Крайн… Він когось організував… Вони йдуть з вилами і рогатинами під кулі… – простогнав Джиммі. – Вони загинуть теж…

– Заткнися. Ти ж знаєш, що не вмираєш прямо зараз? А якщо не підчепиш інфекцію, то навіть виживеш? Ну то не змушуй мене це змінити!

– Допоможи мені, чапле.

– Сам упораєшся, не маленький!

Я злилася. На всіх, не тільки на Джиммі… Особливо на себе – за те, що заплющувала очі на очевидне і чекала з моря погоди. Сподівалася на диво… Як довірлива дитина, чесне слово… А результат? Мене ледь не замурували у саркофазі.

В тому, що я жива, немає моєї заслуги. Я маю дякувати за це Арахлоні Душогубці та її помилковій теорії щодо останнього з лаорнійців. Чаклунці не вистачило терпіння, щоб відкрити таємницю піраміди. Вона не зуміла протримати свою жертву живою достатньо довго, щоб ліфт відреагував на особливу кров.

Але Арахлона – це ще квіточки… Маркос Чорна Душа, здається, взагалі збирався викупатися в крові Джиммі. Чи напитися її, щоб напевно. Чи не лише напитися… Спадковість він вивчав за легендами, тому можлива будь-яка дичина.

– Чапле, я справді не можу перев’язати рану однією рукою. Допоможи мені, будь ласка. Ти ж не хочеш, щоб я став тягарем.

– Я не хочу, а ти вже став!

Але загалом він мав рацію. Ліфт зупинився в непроглядній темряві, і хто міг передбачити, що нас чекало за його межами? Незважаючи на агресію, я розуміла необхідність співпраці.

Навмання порвати міцну полотняну сорочку, скласти з клаптя щільний валик і міцно примотати його до рани (відносно того, що ми подолали з Артуром, зовсім дріб’язкової, якщо тільки капітан Маркос не змащував зброю отрутою) було важче, ніж я очікувала. Джиммі голосно скрипів зубами і напевно вважав, що я навмисне завдаю йому болю. Як з’ясувалося, він не вмів терпіти.

– Завмри, – не витримала я. – Зараз витру руки і перевірю, чи не просочується кров. А поки давай долоні, ганчір’я вистачає.

– Я просто хотів повернутися до сім’ї… До дружини та дітей… У мене троє дітей: два сини та дочка.

– Повернешся. Адже тобі треба подбати про те, щоб твої сини ніколи не опинилися на острові Мрій. Швидко давай сюди руки!

Поки я навмання замотувала його кисті, справедливо розсудивши, що якщо залишити вільними лише пальці, то нерівні порізи повністю закриються, Джиммі сопів у мене над вухом, явно збираючись щось сказати.

– Ну? Що? Я слухаю. В чому справа? Совість гризе? Передавай їй привіт, давно не бачились.

– Я бачу світло, – невпевнено пробурмотів він.

– В кінці тунелю?

– Так.

– І не сподівайся, поки зарано. Зараження крові не вбиває за хвилину.

– Пробач, чапле.

Я обмацала низькі борти ліфта і виявила, що одного з них бракує.

– Нізащо, Джиммі. Пам’ятай про це, якщо раптом надумаєш вирушити до предків, і стій на місці.

Я присіла, перевіряючи вихід.

Камінь… Гладенький, але з візерунком, відчутним під пальцями. Менш холодний, ніж усередині підйомника. З різкими краями, а за ними… Вода?

Не скрізь, тільки збоку. Попереду – наче якась платформа, вкрита великою трикутною плиткою. Щойно я перемістилася на неї, під моєю вагою щось клацнуло і спалахнуло сліпуче яскраве світло.

То був зал. За площею дуже пристойний, але товсті чотиригранні колони займали добру чверть простору. Між тими, що стояли ближче до стін, виблискувало павутиння тонких червоних променів. Складалося враження, що переді мною порожні клітки для якихось нематеріальних тварин. Ні дверей, ні проходів хоч куди-небудь я не бачила.

– Ну, йдеш?

Джиммі не відповів. Я обернулася, щоб висловити обурення, і виявила, що він сповз на підлогу – в калюжу крові, яку ми не помітили в темряві.

– Та звідки з тебе стільки? – Я злякалася не на жарт, тому що не уявляла, як повернутися на поверхню без дивовижної спадковості боцмана. – Джиммі!

Зап’ястя. Я не бачила порізу, а цей дурень не сказав. Можливо, на зло, а, може, на тлі решти ран і не відчув рівний розріз.

Хвилина метушні, кілька ляпасів – і товариш по нещастю застогнав, подаючи ознаки тями.

– Сиди тут, – наказала я. – Роззирнусь поки, а там подумаємо, що робити. Сиди, ясно тобі? Не факт, що без тебе ліфт не повернеться назад. Нам це треба?

– Неправда. Він не повернеться, поки я не вийду, – сипло пробубонів Джиммі. – Це ж в’язниця для лаорнійців. Вони звідси не вертаються.

– А куди діваються? Розчиняються у повітрі?! – Він був близький до того, щоб знищити залишки мого терпіння. – Чомусь я не бачу ні в’язнів, ні їхніх кісток!

– Он той віддалений куток. Ліворуч. Ґрати зі світла. Мумія в обладунках.

– Що?!

Джиммі, хитаючись, випростався і ступив по «містку» до платформи. Похитнувся, ледь не шубовснув у воду, змахнув руками… Я підтримала його, але він відштовхнув мене.

– Дай мені хвилину, – сказав вимогливо. – Зі мною все буде гаразд.

– Я не витягну тебе з цього басейну для каченят і не знаю, чи шкідливі ті промені, на які ти зараз упадеш.

Трохи повагавшись, боцман прислухався до голосу розуму і повернувся на гарантовано безпечний «острівець».

Щойно ноги Джиммі торкнулися підлоги ліфта, як той підняв стінку і помчав угору – в отвір, мабуть, шахти. Або в дірку в стелі… Креслення піраміди мені не траплялись, а без них оцінити масштаби будівлі я не могла. По-перше, до звичної мені техніки вся ця конструкція не належала. По-друге, світло згасло хвилин за десять після того, як зник підйомник. Їх я витратила на гучні лайки на адресу Джиммі, плач, прокляття та інші марні дії.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍