Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

14.2

 

Ді Крайн стояв поряд із капітаном Маркосом, причому вони не плювалися один в одного. Артур спирався на багаті принади Лулавінь, а його самопроголошена дружина і не думала рвати годувальниці патли. Джиммі притримував активно-агресивного Ламбе, що розмахував Ізабеллою як зброєю. Озброєні здоровані намагалися загубитися серед містян, там само мелькали й кілька осіб із табору. Майже на всіх присутніх виднілися сліди неабиякої боротьби, на деяких взагалі не було живого місця!

Вони без жодних кпинів спостерігали за моїми потугами впоратися з неслухняними м’язами. Дивилися якось так несміливо, можна сказати – благоговійно. Дехто приносив грубі золоті прикраси, які нещодавно висіли на статуях із піраміди, і тихо складав у купу біля ніг гордовитого лаорнійця.

«Вони вважають це диво в обладунках чаклуном. Арахлона навчила своїх підданих смиренності перед магією. Маркос Чорна Душа хитрий і обережний, ді Крайн часом виявляє здоровий глузд… Вони вичікуватимуть і готуватимуться. Ці люди не дозволять знову загнати себе в рабство», – я підійшла ближче, торкнулася плеча чоловіка із в’язниці.

– Гей, – сказала тихо, – не поводься як господар світу. Нині всі нервові. Просто усміхнись і постарайся не спіймати кулю.

Різка чужа мова пролунала голосно, з добре розрахованим наказовим ефектом. Натовп ніби онімів, покірно схилив голови…

І брязнула прихована зброя.

Я роздратовано обвела поглядом майдан. Напруга зростала з кожною миттю. Даремно лаорнієць не почав із дружнього привітання. З іншого боку, його зустріли як переможця і самі допомогли вибрати модель поведінки. Якби на нього кинулися всією юрбою, він не задирав би носа.

– Гей, – я знову торкнулася його плеча, цього разу відчутніше, – спокійно. Надовго твоєї харизми не вистачить. У нас тут війна в самому розпалі, не помітив? Пристосовуйся і вибирай бік, поки люди не придумали, як тебе використати, або не вирішили, що ризик отримати нову Арахлону Душогубку того не вартий.

Лаорнієць скинув мою руку і гаркнув щось обурене. У тиші було чути, як дзижчить далека муха. Здавалося, натовп перестав дихати… На відміну від мене – я все ще сопіла, красно дякую піраміді.

Клацнув затвор. Обріз, здається.

Це не могло закінчитись безкровно.

– Копіюй мої інтонації, довбню. Кажи що завгодно, тебе ніхто не розуміє, але не провокуй їх. Дивись, усі у крові. В них мозок зараз налаштований на захист своїх інтересів. Я не для того виколупала тебе з клітки, щоб ти здох від дурості.

Лаорнієць повернувся до мене з невдоволеною, але не ворожою гримасою. Пробурчав щось на кшталт: «Ну гаразд, умовила» і ні з того ні з сього притулився лобом до мого лоба. Міцно так, з іскрами з очей… Моїх, звісно. Всього на мить, але мене як блискавкою ляснуло.

– Сподіваюсь, я не пошкодую про це, – сказав він без жодного акценту, відсуваючись. – Не бійся, дикунко, тепер ти будеш моїм голосом. Точно повторюй те, що я сажу, ясно?

– У вухах дзвенить, – поскаржилась я. – Попереджати треба.

– Замовкни і передай усім…

– Передати мовчки? – Мені вдалося добитися від нього простих людських інтонацій, народ трохи розслабився, і це налаштовувало на невиправданий оптимізм.

– Я можу вибрати когось іншого, але тоді мені доведеться тебе вбити, – буденним тоном попередив лаорнієць. – Раджу не лінуватись.

Я глянула на сонце. Полудень давно минув… Дуже давно. Від ранку мене стільки разів погрожували вбити, що я збилася з рахунку, а двічі навіть повірила у прикрий фінал. І цей незрозуміло хто думає, що його моторошна посмішка якось на мене вплине? Йому треба було наказувати у підземеллі. Тоді я погодилася б на будь-що заради порятунку.

– Вайола лін Артен, – назвала я своє ім’я. – Вайола. Не раджу мене вбивати, – додала напівголосно.

– Чому це? – У тоні співрозмовника прорізався інтерес. – Ти не особлива, дикунко. У тебе багато сивого волосся, але ти молода і дурна. Я вибрав тебе тільки тому, що ти стояла ближче за інших.

– Вайола. Важко запам’ятати? Слово честі, я дуже особлива. Мені заборгував один лаорнієць, уявляєш? – Я перейшла на шепіт. – Я витягла його з ув’язнення, де він сидів би до кінця світу. А якими корисними знайомствами можеш похвалитися ти, людино без імені?

– Я Айлон Маррахаш, третій король Ельхарії, повелитель урлуків, – пролунало гордо. – Мені належать землі від Кахінських гір до Втраченого моря, від Ринайського півострова до Мертвої пустелі!

Я вразилась. Якби не готова до стрільби зброя навпроти, я неодмінно продемонструвала б відповідну моменту урочистість, але мені треба було якнайшвидше спустити лаорнійця з небес на землю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍