Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

14.3

 

– Ти гнив у забутій людьми та богами в’язниці, і гнив би нескінченно. Твоя магія давно стала порохом, а королівства немає навіть у історії. Можливо, ти маг, або ж я розумію тебе через струс мозку. Це не має значення. Нині ти один, доходить? Тобі пообіцяють що завгодно, аби використати, тому притримай свій характер і не сміши людей. Тут нещодавно правила одна така… Королева з усіх боків. Її облизували, доки вона не втратила пильність. Тепер у нас анархія.

Айлон недовірливо зміряв поглядом натовп і засміявся.

– Це твої піддані? Жменька обірванців? Яка з тебе королева, якщо ти не здатна їх втримати?

– Ніяка. Я взагалі прихильниця демократії.

– Що?! Це ж утопія! Як вівці можуть вказувати пастуху, а пастух бути вівцею? Нісенітниця.

– У твій час королі обходилися без освіти? – вразилась я.

– У мій час? Дикунко, ти неповторна. Мій час настає тоді, коли я хочу. Оглянься! Все належить мені! І ти поряд зі мною лише тому, що виглядала більш адекватною, ніж те збіговисько драних шавок, – лаорнієць вказав на натовп. – На тобі багато крові, та нема жодної рани. Ти спритна як змія. Чи мені пошкодувати про своє рішення?

Кхм… Адже він не помилився. Доля била мене, але цілилася погано. На відміну від капітана Маркоса, чиї руки ховалися за тілами сусідів, але плечі видавали активний рух… Чи не надумав він відібрати силу у живого і здорового лаорнійця? Жоден псих на таке не наважиться!

– Я розумію тебе, ти – мене, а інші? Тільки мене? – уточнила я, збираючись лізти на рожен суто з принципу.

Ну і тому що людина з піраміди не намагалася поховати мене живцем.

– Так.

Зовсім весело… І як голосно і зрозуміло сказати лише одному дурню, що його зараз пристрелять?

– Як до тебе звертатися?

– Повелитель, – прозвучало з непомірною гідністю. – Або володар.

Я стримала посмішку. Це для мене Айлон – лиш копалина. Він ще не усвідомив, наскільки змінився світ. Дивно, що лаорнієць взагалі терпів мою простолюдинську мову. При його дворі навряд чи панували вільні порядки.

– Добре, повелителю, я стану твоїм голосом. Тільки дозволь спочатку трохи розібратися в термінах, щоб не виникло плутанини.

– Я розумію загальний зміст сказаного тобою, тож підбирай слова. Досить і того, що в твоєму дикому столітті шаноблива форма звертання вийшла з ужитку. Повна деградація…

«Все не так сумно. Це не люди стали хамами, а я неправильно розпочала діалог. Тепер пізно повертати назад», – але я обійшлася без покаяння.

– Сучасні висловлювання. Вони тобі відомі? Наприклад, «вогнепальна зброя»?

– Звісно. Запальні снаряди досить ефективні проти людей, але не завдають відчутної шкоди урлукам. Є ще дурні питання?

– Ти можеш вбити на відстані?

На обличчя лаорнійця набігла тінь.

– Досить, – сказав він із зовсім іншими інтонаціями, що відкидали саму можливість конструктивного діалогу. Якби Айлон з першої хвилини зустрічі звертався до мене таким тоном, я б навіть не намагалася до нього достукатися. – Не забувай своє місце.

Плечі капітана Маркоса ворухнулися.

– Падай, – прошепотіла я.

Лаорнієць здивовано підняв брову і картинно відвернувся. Я штовхнула його по ногах, розраховуючи якщо не збити додолу, то хоча б прибрати з лінії вогню. Добряче прорахувалась: Айлон лише почервонів від злості і метнувся до мене, чіпко схопив за плече, струснув як поламану ляльку.

Гримнув постріл. Куля просвистіла там, де стояв лаорнієць, друга полетіла в небо, тому що натовп заметушився з переляку, і в тисняві хтось вмазав Маркосу Чорній Душі від щирого серця. Здається, Артур. Ді Крайн та Джиммі навряд чи підтримали б допомогу магу.

– Я знову врятувала тобі життя, володарю. Нагадай, що ти казав про моє місце?

Айлон дивився на мене, не відриваючись, так довго, що я подумала: його захопила якась часова аномалія. Він ніби роздумував про життєво важливі матерії, і жодне рішення його не приваблювало.

– Гаразд. Мені справді потрібна вірна псина, – нарешті оголосив лаорнієць. – Я готовий прощати твою дикість, – сказав поблажливо. – Але тільки доти, доки не знайду розумнішого соратника, – уточнив урочисто. – Передай усім, що я сьогодні зайнятий, нікого судити не буду. Нехай чекають післязавтра або вбивають того чоловіка самі.

Чому б і не послухатися?

– Великий і могутній чаклун, – я махнула на Айлона, – вибачається за галас і обіцяє нікого не неволити. Ним, – вказала на капітана Маркоса, – займеться пізніше. Або вирішуйте самі, ми не маємо претензій. Запитання?

– Я казав не це, – з погрозою почав лаорнієць. – Мені передумати щодо тебе, дурна невихована жінко?!

– О так, добрий і справедливий чаклуне, тебе багато століть не вистачало острову Мрій! Я відведу тебе в тихе місце, де ти зможеш поїсти, відпочити і подумати про те, як зробити життя простих людей легшим і радіснішим. Іди за мною, повелителю, нехай народ займається своїми справами.

– Тебе в дитинстві мавпи виховували?! – гаркнув Айлон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍