Читати книгу - "Втрачене серце духа, Олександра Метафор"

Розділ 48. Ася

— Місис Шевченко напала на вашу маму, міс Агнесо, — розгубленим голосом промовив Мортімер, — оскільки подумала, що її чоловік був їй невірний.

— Ой, та що за казки, — я закотила очі, але Маргарита зірвала сорочку зі свого передпліччя і показала мені величезний шрам від ножового поранення.

Мої очі округлилися. Машини запікали яскравіше і швидше, повторюючи ритм мого серця.

— Але Ганні… — мій голос зривався.

— Ганні — не людина, вона переслідує свої приховані мотиви, — на видиху вимовила мама.

Вона відпустила мою руку й поправила свій рукав, щоб знову виглядати справжньою собою. Бездоганною.

— Але, Мортімере, це було зайвим, — додала мама, побіжно глянувши на мене.

— Цього більше не повториться, місис Ремі-Г’юм, — вклонився дворецький без тіні каяття на обличчі, і покинув палату, побажавши мені якнайшвидшого одужання.

У кімнаті повисло незручне мовчання. Я, ніби як, виглядала невдячною ідіоткою, яка все своє життя ненавиділа матір. А вона… виглядала дивною героїнею, яка вирішила нічого не розповідати своїй доньці.

— Я робила дуже. Багато. Помилок. — Раптом тихо сказала Маргарита, дивлячись кудись убік. — Але я б не пробачила собі, якби ця паршивка Шулам нашкодила тобі.

— А що з нею?

Мені хотілося якнайшвидше змінити тему — усі події між нами потрібно було переварити, зібрати доказову базу, звикнути до нової ідеї, що моя мати може бути по-справжньому матір’ю, а не тільки лиходієм. Загалом, ніяково було б міркувати про це в її присутності.

Шулам узяли під варту і відправили до в’язниці того ж дня. Їй приписали замах на вбивство, а під час розслідування виявили докази пропалювання університетських бюджетів. Тож там статей і статей, сидіти буде довго.

— І, зрозуміло, за нею буде додаткове спостереження, зважаючи на її здібності.

— Почекай, це все сталося за один день?

— За тиждень. Асю, ти була в комі, у летаргічному сні весь цей час.

Тому що я витратила всю енергію… чи тому що я не хотіла прокидатися? У голові почали спливати спогади про дивний сон, який мені снився весь цей час. Ніби як я не пам’ятала хто я і куди йду. Просто нескінченно йшла і спостерігала за дивними фіолетовими метеликами. Як раптом там з’явився голос…

Моє серце забилося частіше.

— Мамо, як я вийшла з летаргічного сну?

Маргарита відповісти не встигла. Почувся гуркіт звідкись ззовні — хтось дуже наполегливо лаявся з медичним персоналом. До мене донеслися звуки метушні та якихось ударів. Я вже почала було переживати, як раптом до болю знайомий голос крикнув на всі легені:

— Там моя наречена!

Невже…

— Містере Лі, міс Агнеса зараз із мамою, і їй…

— Я сказав ГЕТЬ!

Моє серце забуло як стукати, мої легені розлучилися з останніми залишками повітря, а машини, приєднані до мого тіла, загриміли божевільним вереском. Здається, вони почали видавати якийсь код для лікарів.

Двері відчинилися і на порозі опинився він. Світловолосий темноокий чоловік, який вкрав мій спокій у найкращому розумінні цього слова. Той, чий голос так наполегливо звучав у моїй голові, коли я блукала фіолетовими полями вздовж скель і метеликів.

— Каю… — не вірячим голосом прошепотіла я.

— Асю, — він майже кинувся до мене, коли побачив мою матір, — ви!

— Усе гаразд, — поспішила запевнити чоловіка, — там… довга історія. Але як… Що ти пам’ятаєш?

Маргарита зробила ще одну дію, яка змогла переплюнути всі новини, сказані до цього. Куточки її губ здригнулися, і вона усміхнулася. Я бачила блиск в очах, бачила щирі емоції і лапки біля скронь. Моя мати по-справжньому усміхалася!

Якби в мене було більше сил, я б упустила щелепу на підлогу.

Вона вийшла з палати, тихо зачинивши за собою двері.

— Я пам’ятаю все, — прошепотів Кай і схилився до моїх губ.

Мені навіть на мить стало ніяково. Усе-таки я тиждень спала, не чистила зуби, не милася, а він із поцілунками лізе! Треба ж якось приготуватися, нафарбуватися, вдягнутися гарно… Ніколи не думала, що такі дівочі думки лізтимуть до мене в голову, але поруч із ним — ні, для нього — я хотіла бути найкращою версією себе.

— Але як? — я ніяково усунулася від його ментолового дихання.

— А хто його знає, — хитро хмикнув Кай, — може, це все велике і світле кохання? Знаєш, ось як у казках, кохання перемогло!

Я дивилася на нього скептично. Будь-якому парадоксу є логічне пояснення, а те, що мені зараз затирає Кай, — це спроба притягнути мавпу до наукового ступеня.

Кай розреготався.

— Або те, що я унікальний медіум, хто знає, — додав він, сміючись.

— Ось у це я вірю більше.

— І все ж… — Кай завмер і довго-довго подивився на мене, передаючи все, що він думав, відчував, хотів, бажав і те, чого так боявся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍