Читати книгу - "Безодня "Спритного Лева", Василь Різдвяник"

          Нас десь чоловік сім, і трьох ми тягли за собою, ті хто мали більше сил, несли хлопців на власних плечах. Ми йшли так довго, ноги втомилися так сильно, ніби ми бігли пів години без перерви, а при цьому, як мені здавалось, ще навіть не сягнули центру цього велетенського коридора, бо чим далі ми йшли, здавалось це прокляте місце стає все більше, розтягується й розтягується, з бажанням довести нас до смерті у звичайній ході до відповідного місця. Яка бридота, хочу вам сказати,  ми вже всі хотіли пити й їсти, і ніхто навіть до кінця розумів, навіщо ми туди ідемо. Якщо цей коридор справді зроблений для велетнів, виходить аби минути його нам, треба витратити не менше ніж день або навіть більше, бо цей клятий прохід цілком був як наші людські, які ми можемо пройти на лічені секунди, а для якогось умовного таракана, це займе значно більше часу. Хоча я б так не сказав, вони бігають так швидко що навіть не встигаєш за ними стежити, як вони швидко усе минають без жодних труднощів, якщо звісно випадково їх хтось не роздаватись чи не з’їсть яка небудь тварина. Прямо зараз ми з хлопцями, могли відчувати певне, те саме почуття яке можливо відчувають жуки, коли ідуть нашими людськими стежками, для них це можливо пекло, а може і ні. Бо у своїх нірках, якщо звісно ми говоримо про тих хто їх робить, вони теж мають власні тунелі й коридори, по яким швидко усе проходять, а на наших стежках усе значно важче. Дивно, що такі природні думки про порівняння розмірів, спіткали мене в час коли я валився з ніг, а дехто навіть справді падали вже, ми їх піднімали кажучи що треба дійти, проте вони цілковито втрачали надію, не розуміючи куди і для чого, ми ідемо. Я мав надію що цей коридор точно не приведе нас у якусь звичайну пустку, у цьому місці вже нічого не може бути звичайним, тому я впевнено йшов, хоч якось мотивуючи хлопців рухатися зі мною так само. Звичайно я розумів що сили зовсім зникли, але я не менше їх втратив, я сам валився з ніг і хотів просто лягти на цю кляту та демонічну підлогу, і просто лежати, не встаючи, спокійно задрімаючи. Та я знав, що заснути зараз, це заснути вже на вічно, у цьому місці не варто було втрачати сили, тут усе треба було робити до кінця, з металевою силою та впевненістю. На жаль хтось впав, і вже не встав, втративши надію. Я намагався їх підняти а хоча б понести їх на руках, та вони відбивалися, лютували, благаючи залишити їх тут. В дорозі нас було сім, троє яких ми несли, до кінця дороги нас залишилось чотири, та один якого ми несли. Троє здалися а двоє яких несли, померли від божевілля, не переживши усіх цих подій, в які ми потрапили, не у змозі усвідомити увесь цей жах. Трималися найміцніші, але і вони, ледве-ледве дихали, як і я. Але дорога була подолана.

          Ми постали перед велетенськими дверима, що нагадували розміри входу у протоку, проте значно більші та рівніші, фіолетового кольору. Пройшовши у них, перед нами… Я навіть не знаю як це описати. Перед нами постало величезне, неймовірно великого розміру приміщення, стеля якого уходила так високого що ми ледве її бачили, а стіни розходились так далеко, що ми навіть не могли збагнути чи замкнуте це місце чи ні. Та це ніщо інше як храм, величезний, для таких розмірів істот, які сягають висоти неба. Увесь храм темно-зеленого кольору, та час від часу, він місцями вибухав барвами фіолетового кольору. У самому центрі було коло, велике, судячи з усього то була платформа для чогось або когось, це коло нависало у повітрі, від якого розходилось три великих мости, з ліва, права і посередині, що разом з платформою нависали у повітрі, над темною безоднею, з якої час від часу виходив цілий залп пари, немов щось велике курило люльку. Найщасливіше у цьому моменті було те, що ми побачили інших членів нашої команди які з далеку нам махали, кричачи що вони тут. Все більше і більше з’являлося наших хлопців, які приходили звідкись з далини, ми усі намагалися зібратися в одному місці біля центрального мосту, аби піти до тієї платформи прямо. Довкола було багато зелених каменів, на яких можна було сидіти або навіть трошки полежати. Усі так втомилися що ледве не попадали, і так само сів на один з каменів, дивлячись в одну точку, навіть не маючи бажання хоч якось поворухнутися. Інші хлопці повставали для того, аби кричати тим хто має підійти, що ті йшли на крик та махання руки. Так як цей храм настільки велетенський, що поки вони дійдуть до нас, це займе ще хто зна скільки часу, проте у нас немає іншого вибору, треба лише чекати. Згадуючи ці події, я аж відкидаюся від письма, адже думка що буде з нами далі, нагнітала мене так сильно, ніби я знову проживаю цей момент, тільки лише через текст, зі знанням майбутнього.

          Пройшло не менше ніж пів години, подумав тоді я, ніяк не зібравшись з силами аби хоча б встати з місця. Час… Різко промайнула думка. Я кинувся рукою до кишені штанів, і хвала Бога годинник, подарунок Арністейн був на місці. Коли корабель різко почав падати, я мав лічені секунди аби за щось вхопитися та сховати якось годинник. Чесно я навіть не пам’ятаю як я це зробив, усе сталося так швидко що все робилось в силу інстинктів збереження, тому важко сказати, пітьма дуже швидко почала нас ніби ковтати, сотні думок перепліталися мов павутиння, але формуючи одну і ту ж саму реальність, в якій ми опинились. Хоча, знаєте, дуже важко називати це реальністю, це речі що і досі не можу пояснити навіть собі, вона сягають за межі людського усвідомлення. Хоча у мене були деякі думки, та вони так суперечать Природі, що я навіть боявся їх озвучувати сам собі. Невже людство це не єдиний вид розумних істот, який існує у нашому світі? Що як ми лише одні з розумних, але є й вище за нас. Звичайно існує Бог, проте істота з якою ми мали справу, ніякий не Бог, а космічне породження про що писав Магеллан. Ці істоти могутніші за нас, якщо мають змогу створювати цілі світі як оцей, в який ми потрапили через протоку, яка судячи з усього працювала як портал, і у цьому я більше немав сумнівів. Протока Магеллана це портал, що веде у інший світ, який є віддзеркаленням нашого, і, як я вже писав, їм править істота на ім’я Бріасмоніз. Він не Бог, а лише істота з неймовірними та надприродними силами, якими він здатний створювати цілі виміри що схожі на наші, будувати портали крізь виміри, в які він заманює людей, що укладали з ним угоди. Але що давали ці угоди, та яка була їхня ціна? Це тривожило мене увесь час, і я нарешті готовий, доповісти цю історію до кінця, розкривши усю правду своєї химерної пригоди, та правду надприродних сил, які роками від нас приховував Фернандо Магеллан та Вільям Дампір, і усі, хто колись бував у протоці, та був свідком жахів які вона приховує.