Читати книгу - "Залізний лабіринт , Tasia Valle"

Дві машини з увімкненими сиренами вирушили до покинутого будинку. Місце, яке вона описала, було на околиці міста, оточене лісом, що здавався похмурим навіть серед білого дня. Коли поліцейські прибули, будинок дійсно відповідав опису: занедбаний, з облупленими стінами й вибитими вікнами. Вхідні двері скрипіли, коли їх відчинили.

— Розділитися, оглянути все, — наказав сержант, і офіцери почали обстежувати приміщення.

Вони пройшли кожну кімнату. У повітрі висів запах цвілі й затхлості. На підлозі лежали уламки меблів, плями, які могли бути всім чим завгодно, і пил, що піднімався хмарами при кожному кроці. Але, крім цього, будинок був порожнім.

У підвалі, який вона так докладно описала, не було жодного натяку на ті сцени, про які вона розповідала: ні мотузок, ні ланцюгів, ні її викрадача. Лише вогкість і напівзруйновані стіни.

— Нічого, — пробурмотів один із офіцерів, переглядаючись із напарником.

Сержант зайшов у підвал останнім. Він постояв на порозі, пильно вдивляючись у порожній простір, наче намагаючись розгледіти те, що залишалося невидимим.

— Тут щось було, — промовив він, ні до кого конкретно не звертаючись.

— Але зараз нічого немає, — відповів офіцер.

Сержант провів рукою по стіні, зупинившись на кількох подряпинах, які могли бути залишені чиїмись руками. Або ж ні.

Коли група повернулася у відділок, тишу можна було різати ножем. Олена сиділа в тому ж місці, де вони її залишили. Сержант підійшов і сів навпроти. Його обличчя було суворим, але розчарованим.

— Ми були там, — сказав він повільно. — Але… місце порожнє.

Вона подивилася на нього, і в її очах не було ані здивування, ані розчарування. Лише холодна впевненість.

— Я знаю, — тихо промовила вона. — Він уже пішов.

— Як це можливо? — запитав сержант, нахиляючись уперед. — Якщо ти була там так довго… Як він дізнався, що ми прийдемо?

Олена не відповіла одразу. Вона подивилася вбік, ніби щось пригадувала, і тоді промовила:

— Він завжди знає. Він завжди на крок попереду. Але я його наздожену.

Її слова зависли у повітрі, як виклик, як обіцянка. Поліція мовчала. Вони знали, що їм залишалося лише чекати. А Олена знала, що вона більше не чекатиме.

Слова Олени залишили важкий осад у повітрі. Поліцейські мовчали, обмінюючись поглядами, які ставали дедалі більш скептичними. Напруга, яка щойно була наповнена рішучістю знайти викрадача, змінилася іншим настроєм. Тепер у їхніх очах з’являлася не довіра, а щось інше — жалісливе нерозуміння, ніби перед ними була людина, що вигадала свою трагедію.

Сержант нахмурився, піднявшись зі стільця. Він стояв декілька секунд, важко дихаючи, а потім глянув на Олену, в якій, здавалося, зовсім не залишилося сили для емоцій.

— Слухай, — почав він, намагаючись зібрати слова так, щоб вони звучали не так жорстко, як хотілося. — Ми зробили все, як ти сказала. Ми обшукали це місце. Але… там нічого немає. Жодних доказів. Нічого.

— Я це вже чула, — сухо відповіла вона, не відводячи погляду.

Його втомлений погляд ковзнув убік до інших офіцерів. Один із них, молодший, шепнув щось своєму напарнику, і вони обидва стримано усміхнулися. Інші перешіптувалися, перебираючи папери й намагаючись не дивитися прямо на Олену.

— Сержанте, — тихо озвався хтось із них. — Можливо, варто… передати її комусь? Ви знаєте… Психологам?

— Може, у неї шок, — додав інший. — Або вона просто…

Олена не чула, що вони говорили, але відчувала ці погляди. Її підборіддя злегка піднялося, а очі блиснули від образи й ледь стримуваного гніву. Вона знала, що це станеться. Вона знала, що їм буде легше списати все на її «зламану психіку», ніж прийняти правду.

— Ви мені не вірите, — раптом різко сказала вона, і всі розмови припинилися.

Сержант зустрів її погляд. Тепер у його очах читалося співчуття, але воно було пронизане сумнівом.

— Розумієш, Олено… Без доказів нам складно… — Він запнувся, ніби шукав правильні слова, але знав, що їх немає. — У твоїй історії багато деталей, але…

— Але що? — перебила вона, її голос став жорстким. — Але мені не повірили б, навіть якби я привела вас за руку прямо до нього? Вам треба було знайти тіло? Може, кров?

Сержант зітхнув, витерши долонею лоба. Інші поліцейські уникали її погляду, опускаючи очі чи вдивляючись у папери, яких їм не було потрібно.

— Ми хочемо допомогти, — сказав він, але його голос звучав порожньо. — Але для цього нам потрібні реальні факти, докази. А поки що…

— Поки що ви вирішили, що я божевільна, — закінчила вона за нього, її губи стиснулися в пряму лінію. — Але знайте одне: я не зупинюся. Я знайду його. І коли це станеться, сподіваюся, ви згадаєте цей момент.

Її слова прозвучали як вирок. Вона підвелася, різко розвернулася і вийшла, залишивши позаду відділок, де її більше не сприймали серйозно.

Світ зовні здавався чужим і холодним. Шість років у темряві стерли її минуле, позбавили впевненості у власному існуванні. Поліція, лікарі, журналісти — усі вони перетворилися на тіней із жалем у очах. Олена ненавиділа цей жалісливий погляд, який говорив: ти зламана, але ми спробуємо тебе полагодити. Їй подарували нове життя, але воно було тісним, ніби створеним не для неї. Кожна кімната її нової квартири нагадувала клітку, а скрип підлоги вечорами звучав, наче його кроки.

Сон став розкішшю, якої вона не могла собі дозволити. Щоразу, коли вона заплющувала очі, її наздоганяли його образ і голос. Шепіт, який обпікає шкіру, сміх, що стискає серце. Вона здригалася навіть від власного дихання в тиші ночі. Поліція розводила руками: «Недостатньо доказів», — казали вони, а їхні слова звучали, ніби вирок. Але Олена знала правду. Він десь поруч. Він не зник, не сховався, не розчинився в повітрі. Він живий. І якщо ніхто не зможе його зупинити, це зробить вона.

Розсипані по стіні фотографії, карти, нитки, що з'єднують імена та місця, створювали в її кімнаті хаотичний лабіринт. Усе це вело до одного місця — старого будинку на околиці міста. Там, де час застиг разом із її страхом. Там, де її воля була замкнена на іржавий замок, а серце стискали холодні стіни. Їй здавалося, що чує, як ті стіни шепочуть їй, кличуть назад.