Читати книгу - "Залізний лабіринт , Tasia Valle"

VIІ . РОЛІ ЗМІНЮЮТЬСЯ

Олена йшла вулицею, яка вела до її дому. Вона запам’ятала цей шлях колись до найменшої деталі: кожне дерево, кожен скрип гілки під вітром, кожен поріг сусідів. Тепер усе здавалося іншим. Дім, який завжди асоціювався з теплом і безпекою, став для неї примарою, віддаленою й недосяжною. Її ноги тремтіли, кожен крок давався з мукою — не тільки фізичною, але й душевною. Їй було страшно, що там, за порогом, нічого вже не буде таким, як раніше. Вона змінилася, і цей дім, ймовірно, теж.

Коли двері відчинилися, її мати спочатку застигла на порозі, ніби не вірила своїм очам. Її обличчя стало маскою шоку, а потім ця маска розбилася на дрібні осколки, коли вона кинулася обіймати доньку. Олена відчула, як її охопили знайомі руки, запах рідного дому наповнив легені. Але це не приносило заспокоєння. Вона стояла мовчки, ніби цей дотик не належав їй.

Батько підійшов ззаду, повільно, ніби боявся, що вона зникне, як привид. У його очах блищали сльози, які він не намагався приховати. Вони лилися, мов дощ, розмиваючи його суворі риси. Сестра, яка вибігла з іншої кімнати, впала на коліна прямо перед Оленою, схлипуючи так, що здавалося, її серце от-от розірветься.

— Де ти була, донечко? Що сталося? — Материн голос зривався, її руки тремтіли, гладячи Олену по скуйовдженому волоссю.

Вони посадили її на диван, принесли воду, ковдру. Мати тримала її за руку, ніби боялася відпустити. Але Олена відчувала лише порожнечу. Слова застрягли в горлі, як камені, її здавалося, задушать спогади, якщо вона заговорить. І все ж, коли мати знову повторила своє запитання, вона почала говорити.

— Він забрав мене, — тихо прошепотіла вона. Її голос був надламним, майже беззвучним. — Я вийшла зі школи, і він... затягнув мене в машину.

У кімнаті стало так тихо, що можна було почути, як годинник відраховує секунди. Олена відчувала, як її слова розбивають їхні серця на дрібні уламки.

— Він тримав мене в темряві. В старому будинку, далеко від людей. Шість років. Я навіть не знала, чи існує ще світ за його стінами. Він забирав усе, що в мене було, — голос її затремтів, але вона продовжила. — Казав, що ніхто не прийде. Що мене ніхто не шукає.

Мати заплакала, батько відвернувся до стіни, щоб приховати своє обличчя.

— Як ти втекла? — прошепотіла сестра.

— Я чекала. Чекала шість років. Вивчала його. Його звички, його слабкості. Одного разу він залишив двері відчиненими, мабуть, думав, що я вже зламалася, — в її голосі прозвучали гіркі нотки. — Я взяла ножа з кухні й... втекла, коли він заснув.

Її голос затих, а в голові знову й знову прокручувалася сцена, коли вона стояла над ним, тримаючи ніж, і вагалася, чи варто покласти цьому край.

— Ти сильна, Олено, — прошепотіла мати, стискаючи її руку.

— Я не сильна, — відповіла вона холодно. — Я просто вижила. Але я більше не жертва. І я поверну своє життя.

Її слова залишили всіх враженими. Вони дивилися на неї, не знаючи, як дати раду її болю, бо той біль уже перетворився на щось інше — на сталеву рішучість.

 

Коли Олена переступила поріг поліцейського відділку, всі погляди одразу прикипіли до неї. Вона була схожа на тінь, яка повернулася з небуття: виснажене обличчя, худорлява фігура, одяг, що висів на ній, як на манекені. Але в її очах світився вогонь, який миттєво порушив звичну атмосферу в залі.

Кілька офіцерів упізнали її відразу. Олена Данилюк. Дівчина, що зникла шість років тому. Один із тих «висяків», які лише нагадували їм про їхню нездатність повернути людей додому. Тиша огорнула приміщення, як тільки хтось промовив її ім’я.

— Це ж вона, — прошепотів один із детективів, намагаючись приховати шок. — Неможливо…

Сержант, який очолював розслідування її зникнення, вийшов з кабінету, почувши метушню. Коли він побачив Олену, його обличчя спотворив змішаний вираз — полегшення, шок і провина. Він не зміг стримати себе:

— Боже мій… Це ти? Це справді ти?

Олена кивнула, ніби їй не вистачало сил навіть на слова. Її погляд ковзнув по стінах, на яких висіли фотографії зниклих людей. Вона побачила себе — старе шкільне фото, де вона була ще безтурботною. Відчуття абсурду накотило на неї, але вона вдихнула і змусила себе говорити.

— Я жива. Я втекла, — сказала вона тихо, але її голос почув кожен у приміщенні.

Поліцейські метушливо почали діяти. Відчуття провини, яке довго гнітило команду, змусило їх забути про формальності. Хтось покликав лікаря, інші готували кімнату для допиту. Сержант посадив Олену в крісло, намагаючись бути обережним, як із кришталевою вазою.

— Ми шукали тебе. Стільки часу… — пробурмотів він, але вона перебила його.

— Ви не знайшли мене, — холодно відповіла вона, і ця фраза змусила його опустити погляд. — Я повернулася сама.

Її історія змусила затамувати подих навіть тих, хто чув сотні подібних випадків. Коли вона розповідала про свого викрадача, про старий будинок, де її тримали, про те, як кожен день вона боролася за здоровий глузд, їхні обличчя темнішали. Вона помітила, як сержант зціпив зуби, його руки стиснулися в кулаки.

— Ми знайдемо його, — твердо сказав він.

— Ні, ви не знайдете, — її голос залишався рівним, хоч і наповненим гіркотою. — Ви мали шість років, і це не спрацювало.

Вона відчула, як кожне слово било в них, але не відступила. Поліція дивилася на неї, мов на примару, яку вони втратили, а тепер не знали, що з нею робити. Її повернення не було перемогою для них — це було нагадуванням про поразку.

Коли Олена назвала адресу, де, за її словами, знаходився будинок її викрадача, поліцейські негайно зреагували. Тривога й напруга заповнили відділок. Сержант роздавав накази швидко й чітко, водночас краєм ока спостерігаючи за Оленою, яка сиділа осторонь і мовчки спостерігала за метушнею. Її обличчя залишалося непроникним, але в очах блищала рішучість.

— Ми перевіримо це місце, — запевнив сержант, підходячи до неї. — Якщо він там, ми його знайдемо.

Вона лише кивнула. Їй не потрібні були обіцянки. Вона знала, що саме знайдуть — чи не знайдуть — за тією адресою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍