Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

2.2

 

Капітан не обманював – майже всі мешканці корабля валялися по кутках у калюжах блювоти і несамовито стогнали. Було так бридко… Ні, не від їхніх страждань, боронь боже! Від того, що Атуан планував позбутися всіх тихо, але хотів, щоб я перед смертю знала, як сильно він мене ненавидів.

Що заважало йому промовчати? Я б наїлася тієї отруєної каші чисто із ввічливості й пішла б у інший світ із вірою в дружбу і розчаруванням у своєму шлунку, непристосованому до їжі справжніх морських вовків, а Малоон забрав би мапу, підробив би документи на корабель (власнику судна належала така ж частка здобичі, як і фрахтувальнику) і отримав би острів Мрій. Але Малоон висловився… Виплеснув те, що збиралося в його душі роками. Це врятувало мені життя, не заперечую. І це навчило мене не довіряти нікому, особливо тим, хто намагається показати симпатію.

Лікар Ламбе перебував на камбузі. Після історії з Ілінор Роу він сильно постарів і змарнів. Якби не зарозумілий тон і окуляри в золотій оправі, я б і не впізнала в цьому наскрізь пропитому червонопикому чоловікові об’єкт романтичних мрій половини мешканок Аєрських островів.

– Ще раз побачу поблизу істоту на кшталт тебе – викину за борт, – привітав мене лікар, намагаючись зчистити з колись чепурного піджака вміст чийогось шлунка. – Зникни.

– У Ілінор народився хлопчик, – підтримала люб’язну розмову я і помчала геть. – Кажуть, він має схильність до музики, – кинула через плече. – А гнатися за мною із сокирою обов’язково?

Задум виправдався: обурливу сцену «алкаш ні з того ні з сього нападає на беззахисну дівчину» побачив капітан і зупинив Ламбе кількома важкими словами. Лікар зиркнув на мене як на ворога людства і відтоді вдавав, нібито я не існую. У нього це чудово виходило. Іноді я сама потай заглядала в кишенькове дзеркальце, щоб перевірити, чи не перетворилася на невидимку.

Атуан отруїв їжу витяжкою з кореня уку-ука. Ця рослина зростала лише на островах Мейнського моря і перебувала під забороною у всій Ілеській імперії. Було відомо кілька її різновидів – кожен зі своїми особливостями та способами приготування. Наприклад, пилок уку-ука-ши дарував короткочасну насолоду, але зрештою забирав розум, настоянка уку-ука-хо позбавляла пам’яті чи відчуттів (залежно від концентрації), а корінь уку-ука-рі приносив ядуху і тиху, але болісну смерть.

Протиотрути ніхто не знав, проте у великого організму шанси впоратися з отрутою, перш ніж зміни стануть незворотні, були вищими. Мої дорівнювали нулю. Дочки капітана, блідої мовчазної дівчини на ім’я Олівія, теж, але вона і без того хворіла, а тому харчувалася не із загального столу – їй, ді Крайну і собі готував Одновухий Чим, у якого, крім усього іншого, не було жовчного міхура, селезінки, нирки та апендикса. Капітана дратувала сама лише думка про те, що сталося б із Олівією, якби план Малоона увінчався успіхом.

Юнга не вижив, хоча Ламбе не відходив від нього ні на крок. Незважаючи на мою неприязнь, лікар знав свою справу – коли не заливався пійлом, звісно. Юнак народився на Ілікії, тож тіло віддали рідним. Його поховали на острові за звичаями місцевих мешканців.

Після ритуалу команду запросили на, на превеликий жаль Ламбе, безалкогольні поминки. Тоді капітан і познайомив мене з екіпажем «Морської зірки».

– Це Йола ді Крайн, вона зробить нас багатіями, – сказав, наминаючи баранину під невимовно гострим соусом. – Не Вайола і не лін Артен. Повторити для тупих?

– Недобре розкидатися сімейним ім’ям, – несхвально зауважив Одновухий Чим, що сидів на строгій дієті і лише ковтав слину, спостерігаючи за зміною страв.

– Мені що, букв шкода? – обурився капітан. – Олівія теж не моя, та чомусь ніхто не заперечував. Завтра вранці збігаємо до нотаріуса, намалюємо папери – і жодних проблем.

– Олівія – інша річ! А ця… Вона ж і на людину не схожа! Дохла чапля у штанах. Бід принесе – не злічити!

– Сам ти чапля, Чиме, – відрізав ді Крайн. – Вона схожа на мою бабусю, а та самій імператриці прислужувала. Не бурчи, старий. Відгодуємо, одягнемо, і перед людьми не соромно буде. Гей! Повторюю для тих, до кого довго доходить: на «Морській зірці» немає і не було Вайоли лін Артен. Якщо це когось не влаштовує, можете валити на всі чотири сторони, інші готуються до дуже довгого плавання. Запитання?

Запитань прозвучало чимало – організаційних, а не допитливих. Команда довіряла капітану… І посміювалася з мене, хоча клянусь: я не втекла з кунсткамери.

Моя зовнішність була звичайнісінька. Зріст середній: на фоні ді Крайна низький, на фоні Олівії – високий. Фігура на місці – хай і не приголомшлива, але з хлопцем не переплутаєш. Ноги, щоправда, підвели – виросли непропорційно довгими, але під сукнею непомітно, а перед матросами красуватися нема сенсу, хай звикають до того, що є. Очі? Занадто темні, як у аборигенів. І що? На островах їхня кров тече у жилах половини населення. Ніс малий, у кращих традиціях материка, зате губи як на малюнках карнаїтів – надмірно пухкі, з тих, що називають примхливими. Та не страшно, з віком вони мають зменшитися.

Шкіра цілком пристойна, час підліткових прищів її пощадив. Ластовиння більше, ніж треба, тут не посперечаєшся… І нехай. Назву це своєю родзинкою. А волосся, між іншим, абсолютно нормальне! Тонке, пухнасте, слухняне… Ну просто як із журналу краси. Щоправда, чорне. Знаю, чим темніше волосся, тим воно жорсткіше, це закон природи, проте для мене вона зробила виняток.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍