Читати книгу - "Вибір породжує наслідки, Вівєн Хансен"

Розділ 4

– Ти неуважна, Айро.  

Отримавши ще один удар від Фелета, я тихо зойкнула, але вдало втримала рівновагу та потерла плече.  

Він мав рацію, як і останні кілька днів. У мене з голови ніяк не виходили слова Саймона, вони наче на повторі програвалися в пам’яті, через що я щоразу випадала з реальності. Меліх та Лія помітили це першими, коли я вже годину малювала якісь незрозумілі лінії на аркуші паперу разом з малечею, а потім і Фелет під час першого ж тренування.  

Я не хотіла розповідати про те, що зустріла когось та викрила своє існування. Краще, якщо й поділитися своїми думками, то без цих уточнень.  

– Запитаю ще раз, – продовжив він, перев’язуючи бинти на своїй долоні, як пов’язували під час фізичних тренувань, – про що ти думаєш?  

– Нічого особливого, правда…  

Брехня, але сподіваюся, що коли від мене відчепляться та дадуть побути з цим на самоті, ці ідеї зникнуть. Кілька днів відсутності запитань, це має допомогти та припинить змушувати мене згадувати причину своєї постійної втрати зв’язку з реальністю.  

– Я можу прочитати твої думки.  

– Не бреши, ти не можеш.  

Чоловік посміхнувся та махнув до себе рукою, запрошуючи перепочити. Я зітхнула з полегшенням, побачивши це, підійшла до стіни та сіла на простелену килимом підлогу.  

Ця кімната була велика, побудована під вітальню, і ми з Фелетом винесли та здвинули деякі меблі, коли вирішили займатися тут. Сьогодні знову було фізичне тренування, хоча за розкладом мали б практикувати магію, але, схоже, мій наставник вирішив буквально вибити з мене весь цей «мріючий» настрій, як він іноді говорив. Чесно, виходило не дуже.  

– Дійсно, я не можу прочитати твої думки, але можу змусити тебе сказати.  

– Навіть не думай цього робити, – від нагадування мені до горла підійшла нудота, – інакше не буду більше з тобою займатися.  

– Ніби у тебе є вибір, малече.  

Коли Фелет показував мені, чого хоче та буде мене навчати, він використав одну з просунутих технік ілюзій – Вплив на розум.

За допомогою цього можна змусити когось бачити те, що хоче власник магії, хай то гарні чи погані спогади, або плід власної фантазії. Саме так ми й змінювали сприйняття іншими себе або чогось навколо, що здивувало мене. Виходить, я вміла користуватися Впливом чи не від початку відкриття своїх здібностей.

Але на мені Фелет використав одну з найгірших технік, щоб одразу показати, на що я можу бути здатна. Сказати, що це було боляче та викликало нудоту – нічого не сказати.

Не знаю, у який момент можливо досягти такої навички, але за п’ять років я навіть близько не змогла вплинути на свідомість цього чоловіка. Та він і не згадував про існування якогось поняття захисту. Мене просто не пускає ця невидима стіна в його голові, а на інших я навіть не намагалася випробовувати Вплив.

Якщо я дійсно хочу стати сильніше, то повинна спочатку пробити фізичну та психологічну оборону цього сторічного діда. Це моя особиста ціль, а не наша домовленість.

Прохолодна вода приємно змочила горло, коли я зробила ковток з пляшки, а думка про те, щоб потім піти до ставка, ставала все привабливішою. Можливо, не тільки через спеку та тренування, а й щоб втекти від нових запитань.

– Чим більше ти ходиш у місто, тим більше тебе щось турбує, Айро, я ж це бачу, – сірі очі зупинилися на мені, а я в цей час роздивлялася світле волосся чоловіка, тільки б не зустрітися поглядом та не здатися під його тиском. – Можливо, краще вже мені ходити за продуктами?

– Ти й так багато робиш, Фелет. Тільки згадай, чому ми займаємося магією лише коли ти весь день в Алькор. Після роботи та постійної підтримки маскування інших у тебе просто немає на це сил. Не хочу забирати у тебе вихідні дні, та й не можу я вічно ховатися.

– Дійсно, одного дня мене може не стати.

Тепер вже я вдарила Фелета у плече, а він відсахнувся від сили удару, коли зазвичай його й з місця не зрушиш. Ще й сміється, але мені зовсім не смішно, десь у горлі запекли сльози. Як він взагалі може таке казати у нашому становищі?

– Ніколи. Ніколи такого не кажи. Навіть жартома.

– Невже тобі мене шкода? – у куточках його очей з’явилися зморшки від посмішки, поки я сильніше насупилася. – Я ж старий дід.

– Бовдур ти, а не дід, – я знову вдарила його, але вже долонею, після чого видихнула, коли мене притягнули до себе та загорнули в обійми, наче в ковдру. – Замовкни…

– Мовчу, мовчу.

От завжди він так. Ніби й прожив більше століття, бачив достатньо, а все одно сприймає все як жарт. Можливо, це його захисна реакція, коли, підіймаючи тему власної смерті, віддає перевагу звести її до чогось настільки буденного чи навіть жарту, що аж погано. Втім, у мене ніколи не виходило сприймати це так само… Я навіть уявити не можу, що буде, якщо хтось з наших помре. Особливо Фелет, який, попри свою чи не постійну суворість, мені наче батько.

– Я думаю про сім’ю. Колишню сім’ю…

– І що за ці дні тобі спало на думку? – те, що у чужому голосі зникла напруга, що виникає під час тренування, заспокоїло мене, а коли тепла долоня опустилася на мою маківку, я опустила донизу лисячі вуха, щоб не заважали. – Сумуєш за ними?  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍