Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

2.4

 

***

Артур Доріус, боцман і старий друг ді Крайна, був іноземцем. Він народився і виріс у Республіці Шайлас, розташованій на північ від Ілеської імперії. Там не знали про карнаїтів, не вірили в магію і пишалися тим, що відрубали голову своєму королю. Боцман вважав острів Мрій вигадкою і не приховував цього. За його словами, знайти міфічну морську діву набагато легше, а користі від неї більше, принаймні у довгому плаванні.

Але Артур любив пригоди і відрізнявся завидним марнославством. Він підписався б на будь-яку авантюру за умови, що це принесе достатньо авторитету в портовому середовищі.

Боцман ретельно стежив за своїм зовнішнім виглядом. Кожен ранок він починав із розпікання юнги за недостатньо білу сорочку або цятку на взутті. Миття й гоління – окрема тема, а коли одного разу Артур підпалив ретельно виплекані вуса, навіть лояльний до всього ді Крайн погрожував викинути його за борт, щоб припинити скандал.

Боцман закінчив морехідне училище, про що не втомлювався нагадувати щодня. Друга його улюблена тема – «безмозкі баби». На відміну від лікаря Ламбе, він любив жінок – використовувати і викидати зі свого життя.

– …і ось я такий: бувай, люба, я ще повернуся, а сам думаю: хоч би ти мого імені не запам’ятала, фарбована шльондра з причепом. Ці зневірені самотні баби як смола, чіпляються намертво, – бувало, вихвалявся Артур своїм насиченим минулим.

Якось я не стрималася. Сказала, що не розумію, навіщо йому «баби», адже він сам – марнославна лайлива «баба».

Сказала – і полетіла через усю палубу, бо маленького Доріуса в дитинстві не вчили, що не можна використовувати кулаки у словесній суперечці.

– Запам’ятай, чапле: за слова треба відповідати! – виплюнув він, поки я перевіряла, чи на місці моя голова, і боялася навіть уявити медичну допомогу від Ламбе.

На шум виглянув Одновухий Чим. Він швидко зорієнтувався у ситуації. Повільніше ніж звичай підійшов до боцмана і, дивлячись тому в очі, заявив:

– Ти тупий самозакоханий мамин синок без краплі виховання, і за свої слова я відповідаю.

Артур почервонів, але промовчав, опустив очі й бочком забрався геть, проте історія на цьому не закінчилася. Надвечір, коли я намагалася лінійкою виміряти ґулю якраз посеред лоба і побоювалася, що замість уже звичної чаплі мене почнуть кликати єдиноріжкою, боцман завалився в мою каюту з невідкладною справою.

– Чому я баба? – спитав, помітно бентежачись. – Через вуса?!

Логічного зв’язку між цими питаннями я не бачила, поки до мене не дійшло: свої пишні, але пошарпані вуса Артур тримав у руці.

– Це спадкове, – вів далі він. – У мого діда обличчя було чисте, і в батька! Але це не робить нас неповноцінними чоловіками, зрозуміло?

Уявлення не маю, що мені треба було сказати. Я погано орієнтуюсь у задушевних бесідах на особисті теми.

– Ображати жінок, які не зробили вам нічого поганого, – це підло, – пояснила я свою позицію, побоюючись, що завтра мій труп знайдуть у скрині з-під гармати карнаїтів.

– В сенсі?! Кого це я ображав?

– Фарбовану шльондру з причепом, наприклад. – У лін Артенів ніколи не було інстинкту самозбереження, давно помітила.

– Таж вона цього не чула!

Я не знайшлася з відповіддю. У моєму простенькому острівному світі люди не вимагали пояснень, чому чорне – це саме чорне, а не синє з помаранчевим відтінком.

– Припустімо, я назву капітана ді Крайна свинею. Припустімо! Вас це не зачепить?

– Зачепить! – Артур був приголомшений вкрай. – Я ж його знаю. І знаю, що він не свиня.

– А якщо я назву свинею свого вчителя?

– Звідки мені знати, що він не свиня?

– Добре! Давайте тоді так: усі боцмани – свині. Неприємно, згодні?

Обличчя Артура розгладилось.

– Я вловив думку, чапле. Узагальнення і таке інше, ми в училищі проходили… Тепер лови мою. Не всі жінки – баби, не всі баби – жінки. Визначся, ким ти хочеш бути.

Розуміння ми не досягли, але дещо я з цього винесла і надалі просто відфільтровувала мову Артура Доріуса як каламутну воду, повністю впевнена, що обійдуся без його думки. Даремно, звісно. Ця людина не була генієм, але її скептичний настрій неодноразово рятував команду.

***

Матроси на «Морській зірці» змінювалися не часто, але й не затримувалися роками. Історія більшості з них звучала схоже: на суші ледве зводив кінці з кінцями, вирішив спробувати щастя в морі, тепер гарує як і раніше, але на берег не хоче.

З юнгою у корабля теж не склалося. Хлопець, найнятий минулої весни, не витримав причіпок боцмана і втік. Інший не пережив частування від Атуана Малоона… Тимчасово обов’язки юнги виконував тямущий хлопчина з аборигенів, звичний до праці і несприйнятливий до завуальованих образ з огляду на погане знання нашої мови, але для експедиції до острова Мрій ді Крайн хотів мати ідеальну команду.

***

Згодом ці люди, навіть самітниця Олівія, стали моєю родиною. Нехай не найкращою, далекою від загальноприйнятих стандартів, жорсткою та нещадною, зате надійною. Я звикла до команди та їхніх недоліків. Не відразу, і все ж таки звикла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍