Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

Розділ 3.1. Філіппо

 

На шляху до острова Мрій на «Морську зірку» чекали три перепони: невловимість власне острова, активізація піратів через байдужість до цієї проблеми молодого імператора і, найголовніше, гроші.

Їх було замало. Звичайно, їх завжди мало, але навіть затятий оптиміст ді Крайн визнавав, що для полювання на легенду необхідне щедре фінансування. Кораблю було потрібно краще спорядження, якісні запаси та робоча сила. Ну чи хоча б трохи грошенят, щоб протриматися десь рік без регулярного прибутку.

– Краолінські перли – саме те, що треба! На островах їх скуповують задешево, а на материку вони коштують цілий статок, – вирішив якось капітан і висадив нас із Олівією на Сонячному березі – в курортній зоні для грошових мішків середнього класу, де давня подруга Одновухого Чима тримала готель і погодилася за помірну плату дати притулок двом доброчесним дівчатам.

Залишитися на кораблі ми не могли. Про те, що перли – справа прибуткова, знав не лише ді Крайн. За зони торгівлі точилася справжня війна, і капітан не хотів, щоб Олівія постраждала під час конфлікту, яких очікувалося безліч. Ну а я призначалася для того, щоб Олівія не постраждала під час контакту з реальним світом… Як не дивно, мені це лестило.

Ясного ранку ми помахали «Морській зірці» хустинками і вирушили в апартаменти під назвою «Жайворонки». Речі Олівії перемістилися туди ще минулого вечора, мої вмістилися в наплічну сумку.

Різні хімічні штукенції я залишила на кораблі і зробила таблицю для ді Крайна. Сумніваюся, що йому став би в пригоді синій дим із потойбічним ефектом або безпечні іскри, але бомба-смердючка, концентровані кислоти чи ціанистий калій з домішками грязюки (зовсім трохи!) могли б допомогти в скрутній ситуації.

– Ах, як же тут гарно! – сказала Олівія, коли ми вийшли з порту і перед нами розкинулося акуратне містечко з біло-жовтими будинками, щедро оточеними зеленню. – Відчуваєш цей запах, Йоло?

«Хтось пограбував парфумерний магазин і виніс увесь товар на собі?» – ледь не огризнулась я.

Але дочка капітана не розуміла жартів, навіть безневинна іронія ображала її до глибини душі.

– Це лавка сувенірів і якісь прянощі. – Я краще орієнтувалася у просторі, щодо цього ді Крайн не помилився. – Хочеш, зайдемо?

Ще б пак Олівія не хотіла! Вона любила гарні речі. Не обов’язково дорогі – її приваблювала не ціна, а незвичність, індивідуальність, унікальність! Маю визнати, їй пасували прикраси. Можливо, мені теж, але в той період усе, що я бачила перед собою, перетворювалося на: «О, це аж три сухпайки. Ще трохи – і острів Мрій стане ближчим».

Так, я була цим одержима.

А хто у світі без гріха?

– Зачекаю тут, – запропонувала я.

Різкі насичені запахи – мій головний біль. Я розумію, як люди їх витримують, але не розумію, як можна цим насолоджуватися. На вулиці ще нічогенько, вітерець розганяє. Але ввійти всередину… Ні, дякую.

Олівія без заперечень залишила мене біля широких дерев’яних дверей зі вставками із темного скла.

Місто давно прокинулося і вело своє тихе неквапливе життя. По рівних, ще на світанку підметених вулицях прогулянковою ходою крокували чоловіки в легких літніх костюмах переважно кольору мокрого піску (мода нещадна до всіх) і жінки в довгих вільних сукнях із неймовірно тонкої матерії, що тріпотіла на вітрі і демонструвала щонайменше нижню білизну.

Молоді люди, судячи з уніформи – службовці якогось готелю, вигулювали цілу зграю маленьких довгошерстих собак.

Здалеку долинали звуки скрипки, причому інструмент не страждав у руках недбайливого учня, а ніс людям лагідну заспокійливу мелодію – здається, щось із раннього Огустьєна Рока, улюбленого композитора лікаря Ламбе та його невидимих ​​товаришів по чарці, що з’являлися після третьої пляшки і вели довгі філософські бесіди на тему: «Жінки – прокляття культурного товариства»

На найближчому стовпі висіла барвиста театральна афіша, що обіцяла історичну драму про участь Лаорнії в ілесько-карнаїтській війні. Чудово, так? Уявляю, скільки істориків перевернулося у труні.

Але правда полягала в тому, що на Сонячному березі любили легенди про шляхетних лаорнійців, які в кожній бочці затичка. Ця гримуча суміш приправлялася сльозливою романтикою, а на історичну достовірність комерсанти чхати хотіли.

«Добрий чаклун, злий чаклун, нещасна дівчина та екзотичні декорації» – улюблена тема узбережжя. Найкасовіші вистави відрізнялися лише іменами героїв.

Я провела біля сувенірів десь пів години, але мені не було нудно. Поруч, на доглянутій клумбі, росли карликові сонцельки, і їхні маленькі жовті бутони відкривалися, тільки-но відходила тінь. Я могла б дивитися на це вічність…

Краще б і дивилась!

Але цокіт копит не міг не привернути увагу. Я глянула скоса через плече і пропала.

Кінь? Як на мене, білий. Світлий, це точно, бо чорна збруя зі штучними діамантами вирізнялася дуже чітко. А вершник… Ах! Його ніби оточувало сяйво!

Я ніколи не бачила таких чоловіків. Вдома, на Аєрських островах, усі були звичайними, і навіть загальновизнаний красень Астор ді Емшис не змушував моє серце стрибати в грудях, про мешканців «Морської зірки» і говорити нема чого. Але ця людина… Він здавався істотою з іншого, далекого та досконалого світу!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍