Читати книгу - "Залізний лабіринт , Tasia Valle"

ІІ.ПІДВАЛ

 

Перші дні в підвалі стали для неї суцільним кошмаром, від якого неможливо прокинутися. Темрява обволокла її, як густий чад, здавлюючи груди й позбавляючи можливості дихати на повні груди. Вона не знала, котра зараз година: день чи ніч — усе змішалося в хаотичному клубку тиші та страху. Єдиним джерелом світла був тьмяний промінь ліхтаря, який він час від часу вмикав, щоб глянути на неї. Те світло здавалося їй чужим, майже ворожим.
Її єдиною компанією були глухі звуки: скрипіння старих дверей, глухий тупіт чоловіка нагорі, який здавався важким, як удари молота. Вона прислухалася до цих звуків, бо вони були її єдиним зв’язком із зовнішнім світом. І водночас вона ненавиділа їх, адже кожен крок, кожен скрип нагадували про її безпорадність.
Спершу вона кричала. Голосила так, що її власний голос здавався їй чужим — надтріснутим і відчаєним. Вона благала відпустити її, благала з жалем і люттю, але відповіддю була лише байдужа тиша. Її слова зникали в холодних стінах, мов вода, що просочується в тріщини каменю. Тоді вона почала плакати — гірко й безнадійно. Сльози спершу гріли обличчя, але швидко хололи, залишаючи після себе лише пекучий слід.
Вона згадувала свою маму. Тепле тепло її обіймів, коли ще була дитиною. Чи плаче вона зараз? Чи шукає? А батько? Її друзі? Чи знають вони, що з нею сталося? Уява малювала картини, як вони всі разом обговорюють її зникнення, як батько оббиває пороги поліції. Але жодна з цих картин не могла витягти її з цієї темної ями.
Одного разу чоловік спустився до неї. В його руці був шматок хліба — сухий, розсипчастий, майже непридатний для їжі. Він кинув його на підлогу, і хліб з мертвим звуком впав на холодний бетон. «Ти — ніщо», — сказав він. Його голос був тихим, але кожне слово різало, як скло. Її погляд повільно піднявся на нього. Очі цього чоловіка були холодними й байдужими, мов дві крижані діри.
Ці слова відгукнулися в її свідомості, мов удар дзвона, що розноситься безкрайнім полем. Вона намагалася не слухати, не вірити, але щось усередині її зламалося. Її тіло вже було виснаженим від холоду, нерухомості та голоду. Тепер її душа почала здаватися.
Кожен новий день у підвалі ставав схожим на попередній. Час розчинявся, як крапля у темній воді. Вона більше не кричала, не плакала. Лише слухала: звук його кроків, скрип дверей і тихе, але нестерпне стукання свого серця.
Спогади про минуле були її єдиним притулком, єдиним джерелом тепла в цьому льодовому підвалі. Коли темрява і тиша ставали нестерпними, вона закривала очі й поверталася у своє життя до всього цього кошмару. Там було сонце — яскраве, тепле, що лагідно торкалося її обличчя, коли вона прокидалася у своєму ліжку. Воно пробивалося крізь легкі білі фіранки, розсипаючи золоті промені по кімнаті.
Вона згадувала запах ранкової кави, яку готувала мама, і звук її кроків, легких, як мелодія. Мама завжди співала щось під ніс, коли готувала сніданок. Її голос був таким теплим, що навіть найпохмуріший день ставав яскравішим. А ще — сміх батька, його гучний і доброзичливий сміх, який розливався по всьому будинку, як хвиля.
Літні дні були особливо яскравими в її пам’яті. Вона згадувала, як гуляла з друзями парком, ловлячи теплі промені сонця на шкіру. Вони сміялися, жартували, кидали камінці в річку, змагаючись, чий полетить далі. Її найкраща подруга часто приносила із собою фотоапарат, і вони годинами фотографували одна одну, сміючись над кумедними позами. Тепер ці спогади здавалися майже фантазією — занадто далекими, занадто ідеальними.
Особливо яскравим був спогад про її останній день народження.

Її останній день народження залишився в пам’яті яскравим, мов теплий спалах у темряві. Це був один із тих днів, коли здавалося, що весь світ обертається навколо неї, даруючи радість і тепло.
Ранок почався з тихого шепоту мами, яка зайшла в кімнату з підносом. На ньому стояв її улюблений гарячий шоколад із вершками і маленький шматочок пирога з полуницею. «З днем народження, сонечко!» — сказала мама, нахиляючись, щоб поцілувати її в чоло. У цей момент усе здавалося ідеальним: запах шоколаду, тепло маминих рук, м’яке світло сонця, що пробивалося крізь фіранки.
Весь будинок був наповнений метушнею й ароматом домашньої випічки. Мама пекла її улюблений вишневий торт — той самий, який вона просила щороку. Кухня була заповнена запахом ванілі й солодкого крему. Тато зайшов, тримаючи в руках величезний букет білих троянд. «Тільки для нашої принцеси», — сказав він, підморгнувши.
Вечір став кульмінацією цього дня. У вітальні зібралися всі її близькі друзі. Були кульки, гірлянди й музика, яка звучала так голосно, що було чути навіть на вулиці. Вони сміялися, фотографувалися, змагалися в караоке й танцювали так, що ноги підкошувалися. Її найкраща подруга подарувала фотоальбом, заповнений їхніми спільними знімками. «Щоб ти завжди пам’ятала про найкращі моменти», — сказала вона.
Коли настав час торта, всі зібралися за столом. Свічки горіли м’яким світлом, відкидаючи золоті відблиски на обличчя її друзів і родини. Вона заплющила очі, загадуючи бажання, — тоді воно було таким простим і дитячим: щоб цей день тривав вічно. Всі хором заспівали їй «З днем народження», і вона, сміючись, задула свічки.
Пізніше, коли гості почали розходитися, і будинок поринув у тишу, вона сиділа біля вікна у своїй кімнаті, вдивляючись у зоряне небо. «Як же мені пощастило», — подумала вона тоді, обіймаючи подарований фотоальбом. Тієї миті вона навіть уявити не могла, наскільки все зміниться, як сильно вона сумуватиме за цим днем, коли навіть запах вишневого торта здаватиметься примарним.


 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍