Читати книгу - "Залізний лабіринт , Tasia Valle"

ІІІ.ПЕРША БОРОТЬБА

Тижні минали, як тягучі краплі воску, що стікають зі свічки. Олена перестала кричати — її голос, колись сповнений відчаю, тепер здавався чужим навіть їй самій. У підвалі стояла гнітюча тиша, яку іноді розрізав лише її тихий шепіт — підрахунок днів. Маленькі подряпини на холодній, шорсткій стіні були її календарем. Вона рахувала їх з точністю хірурга, стискаючи уламок залізної скоби, який вдалося сховати в рукаві.
Страх, що спершу паралізував, поступово став її союзником. Вона зрозуміла: щоб вижити, треба стати іншою. Її руки, раніше м'які, тепер були обдертими і міцними, а очі — гострими, як лезо ножа. Кожного разу, коли чоловік спускався до неї, його тінь падала на стіни, мов темна примара, і Олена завмирала. Вона спостерігала: як він рухається, як клацає замок, як перехиляє голову, прислухаючись до її дихання.
Одного разу він приніс їй книгу. «Аліса в Країні Чудес». Глузування чи дивна милість? Її трясли руки, коли вона взяла її. Шорсткі сторінки пахли пилом і чужою свободою. Цей примхливий, химерний світ поглинув її, мов глибока вирва. Вона перечитувала кожну сторінку, шепочучи слова, немов заклинання.
«Аліса вибралася. І я зможу,» — шепотіла вона у темряві, стискаючи книгу так, ніби вона була її єдиною зброєю.
Її мозок почав працювати, як заведений механізм. Вона вимірювала час між його візитами за тінями, що змінювались на вогкій стіні. Вона слухала, як скриплять його черевики, як бряжчать ключі. Олена шукала шпарину, як хижак, що чекає на момент, коли здобич знітиться і зробить помилку.
У тиші підвалу вирувала буря. І з кожним днем Олена ставала все ближчою до свого виходу з цього кошмару.
Колись давно, коли Олена ще була дитиною, у їхньому маленькому будинку завжди пахло теплом і випічкою. Вечорами, коли вікна вкривалися морозними візерунками, мати сідала біля каміна з великою старою книгою у руках. Її голос, глибокий і заспокійливий, огортав кімнату, мов ковдра.
«В один прекрасний день Аліса сиділа на березі річки...» — починала мати, погладжуючи Олену по каштановому волоссю.
Для маленької дівчинки ці слова були магією. Вона уявляла, як стрибає за Алісою у темну нору, як зустрічає дивних істот і вирушає у неможливі пригоди. Мати читала повільно, роблячи паузи, щоб пояснити незрозумілі слова або відповісти на безліч питань, якими сипала Олена.
— Мамо, а якщо я зустріну Чеширського Кота, що мені сказати? — запитувала вона, широко розплющеними очима дивлячись на матір.
— Скажи йому, що ти не боїшся його загадок, — усміхалася мати. — І пам’ятай, дорога: навіть у найбільшому хаосі є вихід. Головне — вірити у свої сили.
Ті вечори залишилися в пам’яті Олени, як щось незмінно світле. Голос матері, її слова, її ласкаві руки стали тим затишком, який вона берегла глибоко в серці навіть тоді, коли час почав стирати всі інші спогади.
Зараз, у підвалі, з книгами в руках, вона наче знову чула цей голос. Він звучав тихо, майже нечутно, але твердо. Олена згадувала той вечірній затишок і шепіт матері: «Навіть у найбільшому хаосі є вихід». І це додавало їй сил.

Тиша підвалу стала її дзеркалом. У ній Олена чула не тільки звуки крапель води, що стікали зі стелі, а й свої власні думки, які тепер звучали гучніше, ніж будь-коли. Тут, серед сірого каміння й темряви, вона вперше замислилася про те, що лежить за межами її звичного світу.
Вона думала про час. Як він розтікається, мов вода, яку не втримати у долонях. Як дні, тижні, місяці здаються нескінченними, але водночас розчиняються в одній миті. Що таке час для того, хто рахує його подряпинами? Чи існує він взагалі, якщо його не можна зупинити або відмотати назад?
Вона думала про людську силу — що робить людину сильною? Тіло, яке може підняти важкі речі? Чи розум, здатний створити плани й передбачати ходи наперед? Але зараз їй здавалося, що сила — це щось більше. Це здатність не зламатися, коли зламано все навколо. Це вміння знайти в собі іскру, навіть коли зовні лише темрява.
Вона думала про свободу. Що це таке насправді? Бути серед людей, але залежати від їхніх поглядів і слів — чи це свобода? Чи, може, свобода — це здатність залишатися собою навіть тоді, коли тебе намагаються знищити? Олена зрозуміла: свобода — це те, що всередині. Її можна втратити, навіть коли ти на волі. Але якщо вона в тобі є, ніякий підвал не зможе забрати її.
Вона думала про життя і смерть...
Марк Аврелій сказав:— Не бійтеся смерті, бійтеся того, що ви ніколи не почнете жити.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍