Читати книгу - "Вибір породжує наслідки, Вівєн Хансен"

Я не поспішаючи гортала записи, що починалися ще близько семи років тому, намагалася не звертати багато уваги на дрібні записи-нагадування, хоча деякі з них були досить милими. Схоже, в Аміра не було телефону, щоб вести нотатки для того ж походу до магазину, тому записував все сюди.

10 березня:

Купити серію книг

На цьому записі я завмерла, трохи сильніше стискаючи пальцями кутик сторінки.  

День народження Майї. І я чудово пам’ятаю цей день. Вона прийшла додому зі школи з пакетом книжок, і весь останній вечір сяяла, наче зірочка, розглядаючи їх. Амір купив їй останні книги з колекції, яку вона збирала, хоча вони коштували задорого для десятирічної дитини, щоб придбати їх за раз.  

Я продовжила гортати щоденник, все ще посміхаючись на той коротенький рядок. Поступово сторінки почали заповнювати не плани, а цілі записи думок, що я замислилася, а чи варто їх читати. Це ж настільки особисте, що з’явилося відчуття, що я доволі грубо торкаюся чужої душі. Але враз у раз, коли у поле зору потрапляє ім’я сестри, мені хочеться поринути в це ще більше. І я продовжила читати.

21 серпня

Завтра ми йдемо в парк. Майя сказала, що там їй спокійніше і є час подумати. А ще те, що там до неї приходить натхнення. Її вірші про природу такі гарні, що іноді я сумніваюся, що ми бачимо цей світ однаково. І вона також гарна.

19 листопада

Я все ще почуваюся кепсько через письменницький конкурс. Я не міг написати свою розповідь і точно програв би, якби Майя не допомогла. І хоч я отримав перше місце, не можу прийняти його. Потрібно завтра сказати вчителю, щоб замінили моє ім’я на почесній дошці на її.

Це так мило, думки такі прості та відкриті, але водночас написані так грамотно, що я й забуваю, що це писав не дорослий Амір. Далі сторінки так само описували дні, коли сталося щось хороше чи погане, і чи не в кожному було знайоме ім’я.

Вона померла.

Я затамувала подих, дивлячись на ці два слова, написані просто посеред сторінки без жодної дати чи ще якихось слів. Перегорнула її, лише б не бачити їх, але далі було пусто. Жодного запису. Такі світлі думки, відчутна усмішка та тепло ніби погасли на тій сторінці.

В якийсь момент в грудях запекло від відчуття сліз. Втім, я не плакала вже кілька років, і від цього залишилося лише неприємне відчуття, ніби от-от заплачеш, але ні. 

Продовжила гортати вже пусті сторінки, ніби все ще мала надію побачити цю просту й світлу душу закоханої дитини, втім нічого не було. 

Крім як останньої сторінки. 

Я не одразу зрозуміла, що все написано догори ногами, тож перевернула щоденник. Інший почерк, втратилися м’які завитки на літерах, інші слова та сенс. Ніби записи зовсім іншої людини.

Всі кажуть, що вони були монстрами. Що так і треба було, і мені пощастило, що я не потрапив у лапи цих «тварин», що не піддався ще більшим чарам. Вони ніби забули, якою світлою людиною була Майя. Так, вона не людина, а лисиця, але не монстр, якою її описують. Хіба може монстр щиро писати про кохання, радіти книжкам та з таким захопленням розповідати про них? Допомагати іншим без очікування чогось у відповідь? Справжній монстр – мисливець, що вбив її. Небезпечні думки, але начхати. Айра ще жива, повинна бути жива, я бачив її фотографію в сьогоднішніх новинах, хоча минуло вже три роки. 

Вони ще шукають її. Я також буду. Її та цього покидька.

Як мінімум два роки він шукав мене та мисливця. І хто ж міг подумати, що ним виявився не менш близька до нас людина.

Далі було ще кілька розрахунків для покупки обладнання, тож я закрила щоденник та глибоко вдихнула, щоб опанувати вихор емоцій.

Навіть не знаю, рада я, що прочитала це, чи ні. Не тільки моя сім’я померла того дня, а й цей маленький хлопчик. Жодної згадки про творчість, ні в записах, ні в його квартирі.

Очі все ж засльозилися, але це було не через емоції. У повітрі відчулося щось їдке та важке, і тільки зараз я помітила, що кімната дійсно заповнилася ледь помітним білим димом, так що я закашлялася. 

Щось горить? Великі Предки, ну скільки разів казали, щоб не пускали малечу до кухні. 

Сховала щоденник, встала з ліжка та пішла до дверей, і в цей момент все трухнуло з такою силою, що я вилетіла в коридор. Тут було ще більше цього диму, а тепер почулися злякані крики дітей. А потім новий поштовх, після чого пішли звуки, ніби зверху падає щось важке.

Я вже підвелася, коли з інших кімнат вибігли Меліх та Лія з дітьми на руках. Нам не потрібно було говорити, щоб зрозуміти одну думку на всіх.

Алькор зносять.