Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

Спусковий гачок натиснувся ніби сам собою. Пролунав постріл – і наш із Малооном крик. У Атуана з ноги трохи вище коліна плескала кров, мені придавило пальці віддачею.

На шум прибігли всі, хто був у відділку. Контрабандиста перев’язали і повезли до лікарні, мені заткнули рота «Кримінальною хронікою» – нереально захопливим виданням з ілюстраціями. Тато казав, я для такого занадто мала, ось коли мені виповниться хоча б десять… Чи треба уточнювати, що від його слів «Хроніка» стала ще привабливішою?

Поки з Атуана витягували кулю, Ісма Леола та інспектор Рунгер мало не побилися, з’ясовуючи, кому першому йти у відставку. Ісма боялася гніву мого батька, інспектор – наближення інфаркту. Губернатор милостиво звільнив їх обох: за те, що не зупинили мене, і за те, що не зупинили його.

Потім стало цікавіше, бо з’явився начальник поліції. Йому доповіли про все швидше, ніж він дійшов до свого кабінету. Скандал міг би вийти захмарний, але Отіс ді Емшис утік чорним ходом, люб’язно прихопивши із собою Ісму, а старий Рунгер зліг із гіпертонічним кризом. Тату довелося задовольнятися мною і витрішкуватим молодшим інспектором Ойлафом, що нічого не бачив, не чув і в принципі не хотів знати.

– Як ти, дитинко?

Я сиділа у приймальні на недочитаній «Хроніці» і розуміла: журнал ось-ось відберуть, тому почувалася кепсько, проте уявила, що це старий випуск, і посміхнулася.

– А це правда, що павуки-мишоїди скоро зникнуть? – запитала те, що здавалося найважливішим.

Цього тато не знав і не здогадався збрехати, щоб мене заспокоїти. Він зовсім не вмів спілкуватися з дітьми. Відверто кажучи, мої однолітки його побоювалися. Для них начальник поліції був величезним бородатим дядьком із гучним голосом і звичкою висловлюватися без натяків.

Він одягався просто – простіше і уявити не можна! Але строгі костюми сиділи на ньому жахливо, це навіть я помічала. Коли тато приходив додому, то замикав свій портфель, міняв тісний піджак на вільну сорочку, штани зі стрілками на парусинові, а вузькі туфлі, що натирали ноги, на сандалії, сплетені нашою хатньою робітницею Толою, і перетворювався на добродушного, трохи сором’язливого й підсліпуватого велетня.

– Дитинко, ми маємо поговорити про те, що сталося. Ходімо до кабінету.

Я подумки розпрощалася з «Хронікою» і змирилася з тим, що дізнаюся фінал історії про вбивцю з Нерести лише за кілька років. Яка несправедливість! Губи затремтіли, на очі навернулися сльози… Я витерла обличчя рукавом і встала з дерев’яної лави, бездарно розмальованої місцевим контингентом. На краю свідомості почав зріти план порятунку журналу, але він вимагав імпровізації, а брехати я поки що не навчилася, хоч і дуже старалася.

– Дитинко… – Тато опустився на коліна, щоб обійняти мене, притиснути до грудей і погладити по голові. – Не бійся, я тебе не лаятиму. Це губернатор винен, так? Дядько Отіс наказав тобі вистрілити? Ти можеш сказати правду. Це безпечно.

Я й сказала. Зізналася, що це вийшло випадково, поскаржилася на забиті руки і попросила не забирати «Хроніку», бо вона допомагає мені не думати про те, що сталося. А що такого? Інспектор Клем кожен свій запій виправдовував тим, що намагається забутися після чергового злочину, який травмував його психіку. Чому я не могла скористатися цим же приводом?

І спрацювало! Тато розчулився, вирвав із журналу кілька особливо мерзенних статей (я не заперечувала, бо прочитала їх першими) і віддав його мені. Ще й вручив ключ від нашої домашньої бібліотеки – з умовою не палити свічки поряд із книгами.

Життя знову засяяло яскравими фарбами, і я згадала про причину сьогоднішнього переполоху.

– Тату, Атуан Малоон – він наскільки злочинець? За шкалою від одного до десяти, де один – коли крадуть їжу, а десять – коли садять когось на палю, чи варять живцем, чи здирають шкіру?

Інспектор Ойлаф вибрав саме цей момент, щоб підійти до начальства з новинами про здоров’я інспектора Рунгера. Почувши наш теплий сімейний діалог, він зблід, розвернувся і врізався лобом у двері, які хтось послужливо зачинив з того боку.

– Дурень він, – зітхнувши, відповів тато. – Дурень і мрійник. Але ти не хвилюйся, він скоро видужає. І, дитинко… З тобою все гаразд?

Я потягла його за шию і прошепотіла на вухо, щоб ще більше не травмувати Ойлафа, який заблукав на порозі:

– Тату, навчи мене правильно тримати зброю. Як ти. Ти ж ніколи випадково не вистрілиш, от і я не хочу.