Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Глава 3: Розвідка і розгубленість

Женя

 

У фільмах після таких сцен головна героїня прокидається з ідеальним макіяжем, одягає халат із мереживами і вмикає джаз. Я ж — виглядала як булочка, яку хтось недбало впустив у каву, а потім спробував витерти серветкою.

Я стояла перед дзеркалом, тримаючи телефон у руці, намагаючись знайти якісь сліди того, що ніби як було весілля. Фото, відео, хоч якісь документи. Але окрім сторіз, де я сміюся й показую обручку, і одного кадру, де Антон намагається поцілувати п’яного діджея (він думав, що це я, не запитуйте), у мене не було жодного доказу.

— Може, це був просто жарт? — прошепотіла я вголос.

— Якщо це жарт, то нам потрібно вручити премію тому, хто придумав концепцію «нічний РАЦС», — озвався Антон з кухні. — До речі, в тебе вдома немає кави. Є тільки сіль, сушені яблука і... фігурка єнота в тапках.

— Це не єнот, а талісман. І не вдома ми. Це... не моє. — Я озирнулася. — Це не твоя квартира?

— А я думав, що твоя... — Він визирнув у двері. — Слухай, якщо тут зараз з’явиться третій і скаже, що ми — його подарунок на день народження, я не здивуюсь.

Ми переглянулись.

— Добре. План дій: одягнутись, втекти звідси, і… — я затнулась.

— І з'ясувати, чи ми справді… одружені? — Антон широко усміхнувся. — Скільки людей можуть похвалитися тим, що буквально не пам’ятають своє весілля?

Я схопила подушку і кинула в нього.

 

Антон

 

Можливо, я мав би панікувати. Або хоча б імітувати тривогу, як це робить Женя — з лицем, ніби їй щойно повідомили, що в світі закінчився шоколад. Але замість цього я не міг стримати сміх.

— РАЦС?! — Женя втупилася в телефон. — Антоне, ти тільки послухай! У центрі є нічний РАЦС, для “екстрених одружень”. Вони працюють з дев’ятої вечора до шостої ранку. Для “особливо закоханих” і… “впевнених у своєму рішенні”.

— Чекай. Це як… нічна аптека, тільки замість таблеток — шлюб?

— Та це жах! Це… безвідповідально! Це...

— Романтично? — припустив я.

— Це катастрофа! — її очі стали більші, ніж мої амбіції в школі. — Ми ж навіть не знайомі нормально! Я не знаю, чи ти хропиш, чи ти їси руками, чи в тебе є якісь фобії!

— Я боюсь тільки гусей. І… мами, яка дізнається про це першою. — Я зробив паузу. — Твоя мама вже знає, до речі. Можеш не дякувати.

Женя застогнала так, ніби їй щойно сказали, що її виводять на сцену у плавках і з баяном.

 

Женя

 

Кілька дзвінків, трохи нервових "гм-гм", і ось — я вже тримаю у руках СЕЛФІ.

Так. Селфі. З нашим свідоцтвом про шлюб.

Ми стоїмо перед неоновою вивіскою “#Love_is_now” (так, саме з хештегом), я тримаю папірець, а Антон... їсть морозиво. Зі свічкою в ньому.

І під фото — підпис мого авторства:
“Коли текіла — не просто напій, а купідон у пляшці”.

— Женю... — озвався Антон, дивлячись мені через плече. — У тебе талант до поетики катастроф.

Я сіла на край дивана. Глибоко вдихнула.

— Це офіційно. Ми одружені. По-справжньому. І без гостей, без торта, без “гірко!”...

— І без сварки через плани на медовий місяць. Бо ми його вже провели у комі.

— Антоне... — я витріщилась на нього. — Що нам тепер робити?

Він замислився. Потім знизав плечима:

— Може, спробуємо хоча б подружитись? Бо жити разом без знання улюбленого кольору партнера — це вже трохи крайність.

— А раптом ти серйозно боїшся гусей?

— Женю, я серйозно. Вони — істоти з пекла з крилами. Але якщо ти готова терпіти мої нічні крики від “гусячих кошмарів”, я готовий боротись за цей шлюб.

Я не витримала і розсміялась.

Можливо, я й вляпалась у щось епічне. Але, принаймні, це не нудно.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍