Читати книгу - "Вибір породжує наслідки, Вівєн Хансен"

Розділ 2

Минуло п’ять років з того дня, як я забігла за місто та натрапила на Фелета. Він був наче батько у місці, де ховалися такі ж, як я.

Алькор – покинутий готель, власник якого чи то втратив статки, чи то помер. Одним словом, нікому не потрібна будівля, минуле якої вже кілька десятків років нікого не обходило. Головне те, що тут ми в безпеці. 

До мене тут вже були перевертні, як дорослі, так і діти. Вони так само втратили когось із сім’ї та змогли втекти від переслідування. Для мене було несподіванкою впізнати когось, кого ще давно бачила у новинах про розшук.

Моїх же однолітків дуже мало, он, наприклад, Меліх – нащадок вовчих перевертнів. І як би там не тлумачили казки, вовк та лисиця досить добре уживаються.

– Тобі варто було хоч трохи уникати його ударів, – почав він після недовгого мовчання.

– Ну хоч ти мозок не винось, – я відвернула голову, але щоб підставити щоку під змочену ліками ватку, і шикнула, коли вона торкнулася подряпини. – Ай! Обережніше!

– Не буду. Може, хоч так відіб’ється у голові, що після такого тренування на тебе чекає обробка ран.

Я фиркнула та замовкла, хлопець продовжив водити ваткою моїм обличчям, згодом зачинивши ту шухлядку тортур під назвою «аптечка».

Подібні процедури вже стали звичними та тривали всі роки, скільки я тут. Фелет виявився перевертнем лиса, тому й назвав мене «сестрою» при першій зустрічі. Спочатку я вважала, що він так сказав, бо я стала членом цієї великої сім’ї, але ні. З усім тим, він годився мені в отці, а то був й старший за нього – у нього було два хвости. Назвавши його старим, навіть лагідно, не завжди варто було очікувати сміх з його боку.

Оскільки я теж лисиця, при чому дуже «зелена», він узявся вчити мене тому, що знає сам. І тепер час від часу ми тренуємось або над моїми фізичними здібностями, або у магії.

Тепер я можу не просто змінити сприйняття іншими моєї дати народження у паспорті, а й свій зовнішній вигляд. Минулого разу Фелет сказав, що у мене вийшло змінити колір та довжину свого волосся, а також додати на обличчі ластовиння та родимі плями.

Це оберігало мене під час повернення у місто за покупками, адже всім тут потрібно щось їсти.

– Чому ти постійно пропускаєш удари? Ти ж стаєш сильнішою.

– Це ти зрозумів після того, як я тебе вчора на спину поклала? – я засміялася, коли хлопець насупився, адже він був на голову мене вищий, і це вдарило його не тільки фізично. – Він постійно підтримує рівень, не дає мені й змоги вдарити у відповідь… Каже, щоб не розслаблялася, – зітхнувши, сіла на диванчику зручніше та притягнула ноги до грудей, вмостившись підборіддям на колінах. – Взагалі я думала, що швидко втрачу мотивацію, бо не бачу результату, але він є. Варто подивитися у дзеркало або зрозуміти, що мене вкотре не впізнали, я відчуваю, як стаю сильнішою.

Меліх кивнув, як завжди буває після розмови щодо тренувань, а потім відійшов за свій стіл, а я за ним. Я дослідила його робоче місце до кожної подряпини та пропалу на дереві, але кожного разу все одно підходила та передивлялася все, що там стояло. Ось якісь записи, які я не розумію, а там недороблений механізм, а ще десь у шухляді, пам’ятаю, була цукерка. Цікаво, він її вже з’їв?

Відчувши на собі погляд, зустрілася із зеленуватими очима, на які падало трішки задовге русяве волосся, а потім гойднулася з п’ят навшпиньки, заводячи руки за спину. Хлопець зітхнув, відкрив шухлядку та віддав цукерку, яку я з посмішкою узяла, але стара рана на щоці неприємно стягнула шкіру.

– Я тут доробив дещо, – Меліх відкрив іншу шухляду і показав мені записи та креслення, так що в мене трохи попливло перед очима від такої кількості незрозумілих математичних завитків, а сам продовжив, ткнувши пальцем на найбільший малюнок. – Ось.

– Під «доробив» ти маєш на увазі «домалював»? Ну й що це?

– Пам’ятаєш, як ти впустила у калюжу навушник, коли забула, що він у твоєму вусі, та перетворила їх з людських на лисячі?

По моєму виразу обличчя він, мабуть, зрозумів, що так, пам’ятаю. Я й досі відчуваю сором та провину, адже той навушник також виготовив Меліх, щоб бути зі мною на зв’язку під час вилазок. І, як наслідок цього, деякі контакти навушників-рації окислилися, а звук був просто жахливий, ніби ми дійсно під водою.

– Так от, за планом, цей не потрібно буде сунути у вухо. Він кріпиться до голови у двох місцях: близько місць, де зазвичай знаходяться людські та лисячі вуха. Звук йде не напряму, але вібрація проходить до барабанної перетинки, тож ти будеш чути, що кажуть.

– І ти думаєш, що можеш це зробити? Ідея, звісно, чудова, а от реалізація… – я знову поглянула на малюнок, уявивши, який вигляд цей прилад буде мати на мені, але все одно були сумніви. – Може, мені все ж знайти роботу й купити нам телефони?

– Ага, і вмерти від гніву Фелета. Тебе він вб’є за цю ідею, а мене – за підтримку.

Я закусила щоку зсередини, проковтнувши згоду і відводячи погляд. Хоч би як не було тяжко з грішми, Фелет та інші дорослі не давали нам працювати, хіба що онлайн. На це у Меліха був ноутбук, на який ми всі змогли накопичити. Тепер хлопець час від часу допомагав учням на форумах з домашкою та іншими математичними проєктами за гроші. Довелося добряче вивернутися, щоб оформити йому банківську картку, як і іншим перевертням.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍