Читати книгу - "Безодня "Спритного Лева", Василь Різдвяник"

          За довгий час я приліг на ліжко, поклав голову на м’яку подушку, та легенько прикрив очі, подумавши про щось хороше. Єдине хороше, про що я тільки і міг думати, це тільки про любу Арністейн, яку я бачив у мареннях кожен раз, постійно мені здавалось що це стоїть не якийсь член екіпажу, а саме вона, моя любов. Я дуже сильно сумував за домом та затишними просторами Карибського басейну, згадував Тортугу, Гавану, Нассау, я згадував усе. Та найбільше я бачив її, свою Арністейн. Уявляв її сміх та погляд, як вона дивиться на мене і веде за руку на квіткове поле. Ми разом ідемо вулицями Лондона, заходимо до театру і дивимось виставу. Колись я бував у театрі, та як став піратом, мені не варт з’являтися у таких людних місцях самого Лондона. Але попри все, Арністейн мріяла показати мені Лондон, іноді вона відвідує свою матір, яка опісля того як дізналась хто її пара, більше не надто бажає бачити доньку, ледве не відмовившись від неї. Натомість батько що живе у Гавані, поважає мене тільки за те, що часто псую англійцям існування. Колись її батько служив на королівському флоті Іспанії, воював проти англійців не раз. Тому я не здивований, чому він так їх не долюблює, хоча якимось чином одружився з англійкою, яка до того ж ще і в суді працює. Він спокійно прийняв і мене, хоч і з певними нюансами. Сам я маю змішану кров, у моїх генах багато хто потоптався: в першу чергу я маю українське походження, моя прапрабабуся родом з Карпат. Також я англійці, датчани, можливо трохи французи. Коротко кажучи я маю велику генетичність, але перше початково, вважаю себе українцем.

          У підсумку, я уявляв собі виключно Арністейн, яка нарешті здійснила свою мрію, показала мені Лондон, а ще сходила разом зі мною у театр. Все чудово, до поки я не заснув. Як ви розумієте, наступне що я опишу, є абсолютно не наслідком впливу протоки чи голосів у голові, або навіть того сяйва у кишені старого Борена, чи навіть втома через таку тривалу подорож. Хоча можливо протока, тут трохи все ж задіяна. Я цього не розумів, але насправді місце в яке ми потрапили, не було Тихим океаном, проте збагнув я це через випадковий випадок, коли впав і прийшов відпочити в каюті. Заснувши, перед моїми очима постала пітьма, але не звичайна, а сповнена якихось тріщін, яскраво-фіолетового кольору. Вони рухались, були вкрай мінливі, аж раптом почали розростатися, вибудовуючи картину яка жахала мене гірше за усе на світі що я бачив. Я дивився ніби на організм, де усе пульсувало та рухалось, артерії по яким бігла кров, органи від серце до легень, що рухались що разу, що секунди. Тут не смерділо, а навіть пахло, і ви не повірите чим – квітами! Так, точно такий запах квітів я відчував коли був поряд з червоним каменем, з написом «Бріасмоніз». Зробивши легенький кров, я подився вниз. Там простягався глибокий організм, увесь фіолетовий що аж очі різало. На диво тут настільки світло, ніби я прийняв зілля нічого бачення. З часом почувся хруст, я глянув униз і аж підстрибнув, під мною зникала чорна підлога з фіолетовими тріщинами, всяк намагаючись притиснутись чи якось втекти, ці спроби виявились марними адже це було щось на кшталт колі, що по троху зникала. Моє дихання було вкрай сильним, пульс підстрибував на високому рівні, аж раптом я різко почав падати, навіть не встигнувши щось збагнути. Я падав у вісні, але здавалось ніби реально. Пишучи цей спогад я аж підстрибую на місці, настільки я лякався. Аж раптом знов усе темне, і на цей раз я спостерігав за усім ніби привид, не бачучи власного тіла, абсолютно нічого. Переді мною, відкривався велетенський океан, бурхливий і вода у ньому якась зелена, у переміш з блакитним, а у деяких місцях вибухали барвисті плями що розросталися поглинаючи воду, а колір їхній був фіолетовий. Погода тут була точно така сама як над протокою та опісля неї, похмура сповнена біло-брудних хмаринок. Я дивився на усе спокійно, аж раптом почув різкий звук води, а потім одразу ж глянув в низ за мить до того як щось велетенське ковтнуло мене, зануривши знову мене у пітьму. Від жаху я різко прокинувся, але не у каюті, а в Гавані посеред вулиці. Сон у вісні, химерна річ. На відмінну від усіх інших видінь, цей здавався найкращим, бо це ж Гавана, сонячна погода привітні люди, і… Арністейн. Хтось легенько торкнувся моїх плечей, і варто було обернутися як побачив яскраву від вроди Арністейн, що усміхнено дивилася на мене. Вона запитала ніжним, тоненьким голоском, таким янгольським що аж душа розплакалась від усвідомлення що це лише сон: «З тобою все гаразд?» , це вона спитала. З такою турботою, милістю, що гадав за плачу. Натомість я її просто міцно обійняв, хоч лише у вісні, від чого вона різко здивувалася. Можливо я б ще щось додав, але раптом усе потемніло, налетів страшний вітер а люди усюди закричали від страху. Я обернувся назад, і побачив що небо вкриває пітьма, разом з якою з далину океану, наближається велетенський темний силует, що розставляв руки з пазурами по сторонах, а поставу мав цілком людоподібну. Ця істота наближалася як морське чудовисько, стаючи все блищє, проте все такий темний мов пітьма. Я різко оголив шаблю, сховавши за себе Арністейн, і міцно тримаючи зброю виставив її вперед яскравим лезом! Як раптом ця пітьма накрила і… Я різко схопився з ліжка. Моє обличчя мокре, а серце билося як шалене. Озираючись по сторонах, я збагнув що знов опинився в своїй каюті.

          Хутко вибігши з каюти на палубу, я одразу кинув погляд на воду і небо. «Мати Василева! – налякано вигукнув я, хапаючись за голову». Небо вкрите білими хмарами але при цьому похмуре і темно-сіре, море бурхає від хвиль, в якому вибухають фіолетові барвисті плями. От як я збагнув, що це зовсім не Тихий океан, адже я вже ходив по ньому, не у центр звісно, але майже. Та щось мені не пригадується така містична зміна погоди, та надприродні вибухи фіолетового кольору у воді. Але найбільше що мене налякало, це те як деякі матроси почали дико кричати немов різані, коли я підбіг до них вони вказували пальцями у далину, де у мутній стіні ніби від туману, сяяло яскраво-білим два велетенських сяйва, які формою нагадували злі очі! Нічого не казавши, а лише ворушачи губами, я проказав слово «Бріасмоніз», що як я вже казав перекладалося як «монстр» або «чудовисько». Ця думка була остаточною краплиною мого здорового глузду, до того ж подумаючи про це, очі різко зникли ніби їх не було. Озираючись по сторонах я не бачив жодної землі, лише морську пустелю. Остаточно зірвавшись, я накинувся на старого Борена який продовжував вести корабель далі, не зважаючи на жодні жахи що коються навколо нас. Я єдиний хто почав бунтувати, деякі хлопці навіть підтримали мене, але інші ні. На цьому етапі колись спільна і одна команда, розділилася ніби на дві різні, одна з яких вболівала за старпома а інша за капітана, який по факту вів нас на свідому смерть. Усі оголили шаблі а капітан натомість усіх заспокоював, казавши що вони вже близько. Він дістав з кишені яскраво-фіолетовий камінь, що сяяв все сильніше та сильніше, коли ми підходили до визначеної цілі. Будь які навігаційні інструменти повиходили з ладу, стрілка на компасі крутилася як дика у різні сторони, адже якщо це не Тихий океан то що тоді?! Одна думка цього, доводила до божевілля. Мій годинник та інші теж, були спинені, стрілка просто не йшла далі застигши на одній цифрі – десять. І найцікавіше, всі годинники спинилися на числі десять. Єдина навігаційна річ яка працювала, це той магічний камінь, який старий Борен тримав перед собою ведучи корабель все далі, а той камінь і мерехтів й просто сяяв, не даючи мені спокою, а старий критин криво усміхався та тріумфально сміявся, мовивши лише одну єдину фразу яку я згадую зі страшним жахом та ненавистю одночасно: «Так! Так! Світи, мої. Світи мої як і скарби найвищого!». Я цілковито розгубився, як діяти було не ясно. Чинити бунт вже не було сенсу, вбити того старого виродка теж немає сенсу, жах на який ми пішли от-от відбудеться.