Читати книгу - "Безодня "Спритного Лева", Василь Різдвяник"

          - Я не думаю, що речі пов’язані з нами у цій протоці, можна якось науково пояснити. 

          - Чарльзе, - спокійно казав він до мене. – Ти багато думаєш, але мало бачив. 

          - Хіба?! – обурено гукнув я. – Ми були удвох на капітанському містку, коли корабель увійшов у протоку. Я відчував холод і жахливу недугу що ніби, насильно тримає це місце у своєму контролі. Природа у цьому місці значно не стабільна, а моє марення у тому лісі, після перекладеного слова «Бріасмоніз», наштовхує мене на думку що це місце геть не для людей. 

           - Ну сам подумай, Чарльзе, - заперечував старий Борен. – Через цю протоку пройшов сам Фернандо Магеллан, яка отримала назву на його честь, навіть Вільям Дампір мандрував через неї у Тихий океан. Чим ми гірші дослідники?    

          - Справа не в дослідниках чи мандрах. Тут справа у нашій безпеці, - схвильовано казав я.   - Якщо ти так боїшся цього острова, можемо відчалювати. До того ж, це ти запропонував зробити привал.

          Після цих слів старий Борен знову спокійно сів за стіл, записуючи свої нотатки у щоденник. Я дивився на нього, але він більше не підняв навіть погляду. Зрозумівши що немає сенсу далі розмовляти, я вийшов на палубу і крикнувши наказав хлопцям згортатися. Але повірте, відчалювання від цього острова не полегшила моє подальше перебування на цьому судні, та участь у цій пригоді. У мене був залізний кишеньковий годинник, по факту він нічого не коштує, а за золото що я маю міг купити собі хоч 9десять таких самих при цьому золотих. Та справа зовсім не у грошах чи цінні, справа у любові, бо цей годинник подарувала мені Арністейн, на другий місяць наших відносин. Це робить його значно дорожчим за усі годинники світу, і окрім часу який він показує, під кришкою викарбовано слова «Від коханої Арністейн до коханого Чарлі». Ці слова гріють моє серце навіть у найхолодніші моменти, у найстрашніші чи будь які інші химерні моменти що можуть переслідувати такого пірата як я. Читаючи їх зараз, коли одночасно з цим стрілка рухалась вперед, я усвідомлював свою помилку та відчайну жагу до більшого, хоч мав вже достатньо. Усвідомлюючи що шляху назад вже як давно немає, а попереду ще пару місяців плавання, на цьому судні де команда почала здаватися огидною у своєму статусі нейтралітету, хоч при цьому вони теж відчували такий самий жах коли ми рухались уздовж протоки, а ще на додачу остогидлий капітан що веде нас чи то до скарбів, чи до пекла? Я вже починаю сумніватися у довірі до свого давнього друга, старий Борен за всі десять років, навіть у п’яному стані, ніколи таємничо так себе не вів, а те що він не лякається абсолютно нічого, наштовхувало мене на думку а старий Борен це взагалі… Понад усе, я хочу повернутися до Арністейн, але вже варто закінчити цю огидну пригоду бо треба, іншого вибору я вже давно не маю. Думаючи про дім та про неї, моє серце так тремтіло від бажання знову бути поряд з Арністейн, цілувати її вуста та чути її прекрасний сміх. Та я мав зібрати усі свої сили, і завершити врешті-решт цю огидну подорож.

          Коли усі були готові, команда повністю зібрала речі та повернулись на корабель, ми підняли вітрила та якір, а старий Борен вставши за штурвал повів корабель далі уздовж протоки. «Спритний лев» рухався так само як й на початку, аж до самого центру. Тепер такий самий шлях, лише до виходу з протоки та врешті-решт вийти нарешті до Тихого океану. Щоб ви розуміли, це має зайняти ще два місяці, коли ж відстань від Карибів до протоки Магеллана, коштувала нам три місяці, того мало вийти п’ять місяців, це неймовірна вдача, враховуючи який був наш маршрут, нічого не перешкоджало нам, не шторми не напади королівських кораблів, шлях був такий легкий в плані пригод, що я навіть дико дивувався з цього, адже по суті з далеку, нас міг бачити не один королівський форт, особливо коли ми проходили повз Бразилії, сповнена фортець португальців, що дуже якісно охороняють ті води. Що ж, я міг з легкістю сказати що все проходило плавно, знов таки в плані самої візуальної подорожі, адже в середині цієї подорожі, ви не уявляєте як мене почала бісити команда, особливо після пригод у протоці, я про це вже казав, просто я досі дивуюся, десятки років бути постійно поряд, упродовж всієї подорожі уздовж берегів Південної Америки, я не мав жодних скарг щодо компанії, тільки дико сумував за коханою та лякався від відлюдних намірів старого Борена. Та зараз, коли я знаю що мені ще два місяці терпіти все це, я просто сходжу з розуму, я так прагну бути поряд з коханою, але поряд з нею лише думками, як і вона зі мною. Навіть немає жодних можливостей прислати їй лист, адже ми ніде не зупинялися, -окрім острова у протоці, - де можна було б відправити листа; у економії часу, який я також підтримував, не було часу на жодні зв’язки з домом. Як я пошкодував про це, стояв на носі корабля стискаючи голову від почуттів, що жорстоко карали мене в середині моєї душі. У цей час поки я жалів за тим що зробив, старий Борен вів «Спритного лева» так само звивистим шляхом, який то звужався, то розходився. Нам більше не траплялися жодні острови, навіть малі, тільки стіни скель та рифи у воді. Раптом попереду, виднілося щось яскраве, біле й світле, немов ворота у Рай, проте це був абсолютно не він. Нарешті, і команда це підтвердила, це ніщо інше, як вихід з протоки, ми допливли до нього! Стіни скель більше не змінювали відстань від води, виглядаючи так ніби велетенський коридор. По ньому ми напряму рухались до виходу що ставав все яскравіше і блищє, з кожною милею та кожним нашим припливом. У мить, коли я, порадів що нарешті ми вибрались з цього химерного місця, роздалися якісь звуки, не ясно з якої сторони, вони ставали все гучніше коли ми підходили до виходу з протоки. Ці звуки, звучали ніби, чиїсь вопель, чи шкрябання по металу або стукання по барабанах, тільки звук був абсолютно не мелодійний, я не можу навіть словами передати який це був звук, він назрівав й нагнітав, ставав все блищє і гучніше, чим більше ми наближалися до виходу з протоки. Деякі члени екіпажу закривали вуха бо не могли витримувати цей звук, а дехто так божеволів, що намагався марно сховати усередині корабля, проте жахасний звук діставав усюди. Дехто валявся на палубі стискаючи вуха неймовірно при цьому волаючи, аби хоч якось збити цей химерний звук. Старий Борен як зазвичай, нінащо не реагував, а я легко прикладав долоні до рук, бо на мене цей звук не так впливав. Вихід з протоки поставав мов велет, розтягуючись у своїх розмірах, він став чимось схожим на велетенську щілину, що чомусь нагадувала мені портал. Там цей невідомий звук аж дурів, як і ті що його чули. «Спритний лев» повільно входив у білий портал, і, здавалось, ніби не пропливав а переміщався у інше місце. Аж раптом ось!.. Химерний звук різко перервався, а перед нами знову вода, але таке саме похмуре небо. Нарешті, ми увійшли на територію Тихого океану. Так, я радів що нарешті ми дістались довгоочікувано місця, до якого так довго прямували. Раділа уся команда, я радів, усі. А старий Борен, якось криво усміхався, він взагалі усміхався за довгий час цієї подорожі, принаймні на моїх очах, але ця усмішка не втілювала в мене почуття безпеки, щось таке він приховував, певне щось вкрай страшне, якщо мовчав усю дорогу. Хвилюючись за нашу безпеку, я хутчіш піднявся до нього, як раптом побачив що крізь кишені його пальта, щось легенько та бліденько світиться, яскравіє немов ті плями на валунах що ми бачили на острові у протоці. Старий Борен не помітив що я витріщаюся на нього, ніби був поринутий у власні думки. Я мав лише здогадки, та моє серце так забилося, що руки самі по собі почали тремтіти, у моїх голові заговорили голоси, що тихим голосом мовили одне і те саме слово «Бріасмоніз! Бріасмоніз! Бріасмоніз! Бріасмоніз!», а разом з цим, і той крик, що мене переслідував лісом коли я переклав дане слово. Схопившись за голову, я не помітив що стояв позаду сходів, а тому впав скотившись сходами до палуби. Старий Борен ніби різко прокинувся, схвильовано поглянув на мене, але продовжував вести корабель. Матроси налякано підбігли до мене, аби підняти, та надати допомогу. На щастя ушкоджень ніяких не було, просто вдарився головою та набив синців на ліктях та спині. Капітан наказав нашому корабельному лікарю, що звик лікувати усі проблеми спиртним, покласти мене у моїй каюті та подбати про здоров’я. Звичайно я не мав бажання іти до каюти, а хотів вирішити проблеми зі старим Бореном, проте голоси в голові ще не до кінця минули, а тому кожен раз як я підходив до капітана, вони посилювались, зводячи мене з розуму. Наш доктор хотів випити зі мною, та я наказав йому покинути каюту подбавши про мій спокій. Він охоче виконав наказав, заливши мене самого у каюті.