Читати книгу - "Безодня "Спритного Лева", Василь Різдвяник"

          - З ким укладаються угоди? Та на які ціни? – грізно питав я, стискаючи його горло.

          - Магеллан писав… - він задихався, тому я послабив стискання. – Магеллан писав що угоди укладаються біля червоного каменю з ім’я Володаря, з його химерними помічниками.

          От чому він так професійно та спокійно нічого не боячись, вів наш корабель упродовж протоки, він вже колись тут був, укладав угоди з помічниками Бріасмоніза.

          - Далі запис перервався, я і так його ледве прочитав, а інша половина була вже не доступна, - нервово казав старий Борен.

          - Я так розумію мапу та діамант дали тобі під час угоди? – здогадувався я.

          - Саме так…

          - То ж яка була цінна?! Хай тобі грець! – вигукав я.

         Та старий Борен лише криво усміхнувся і спокійно відповів:

          - Дізнаєшся сам! – та зареготав.

          У цю мить корабель захитався сильніше, а потім різко затремтів з певними інтервалами. Я різко встав на ноги побігши до штурвала, «Спритний лев» марно опираючись зійшов з краю і пав у безодню, пролетівши певну відстань углиб та різко вставши, корабель трусонуло так сильно, що носова щогла відірвалася впавши у пітьму, а правий якір зачепився за щось витримав корабель, майже виламав увесь механізм. Ми трималися буквально на волосині, кіль корабля торкався води, звисаючи тим самим носом до неба. Деякі хлопці не витримували і падали у безодню, ми тільки і чули їхні крики що віддалялися та ставали все глухіше чим глибше вони падали. Буквально саме пекло, а ми нависаємо над ним, без жодної надії. Я тримався за штурвал а мої ноги звисали вниз. Спробуючи хоч якось встати на ноги, зійти на штурвал а з нього до дверей каюти Борена, яка дивилася у гору. Місце яке було вертикальним цілком горизонтальне, мені треба це було зробити, при цьому вхопившись там за щось міцне, адже якщо корабель все ж впаде у пітьму, я маю бути у зручному положенні. Зробивши все як я сказав, я буквально сидів на дверях що вели до каюти капітана. Потягся рукою до годинника, і можливо востаннє помилувався ним. Час так і спинився на числі десять, але напис доводив мене до сліз. Не вже такий кінець? Попрощавшись з Арністейн ніби я лише на пару днів, а насправді вже на вічно. Дивлячись на цей на той напис «Від коханої Арністейн до коханого Чарлі» під моїми очима навернулися сльози, я проводив пальцем по цьому напису читаючи його про себе але рухаючи при цьому губами. У цю мить, я сказав собі, ніби сповідування перед моєю милою та коханої Арністейн:

          - Який я дурень. Я навіть не здатний передати увесь той біль, який за усю подорож накопичився в мені. За усе життя я не робив таких помилок як зараз, коли кинув тебе, попрощавшись ніби на пару днів, та тепер я залишусь лише в твоїй уяві. Я бовдур, критин! Так хотів швидше дістатися скарбів аби швидше повернутися до тебе, що навіть підтримав ідею ніде не зупинятися аби відправити листа тобі. Минуло вже три, чи чотири… Я навіть не знаю скільки минуло часу з того моменту як я покинув тебе, люба Арністейн. Ти не почуєш цих слів, але, маючи багату уяву я бачу що ти ніби поряд зі мною, я бачу тебе навіть тут перед собою, перед темною безоднею у іншому Всесвіті! Як би дико це не звучало. Можливо я збожеволів, і тобі не буде потрібен такий, тому може навіть краще що я до тебе не повернусь. Але… Навіть на межі божевілля я всеодно кохаю тебе Арністейн, а цей годинник буде зі мною вічно.

          Опісля цих слів я поцілував годинник, і вже був готовий його закрити, як раптом стрілка легенько ворухнулась, а потім ще і ще, поки годинник не запрацював! Я був дико здивований, а поділитися не було з ким та змоги. Та щойно я почав думати як би дістатися до команди, корабель неочікувано здригнувся, і різко полетів униз у пітьму у прірву, що я ледве встиг вхопитися за щось. Світло що було на горі, все більше і більше віддалялося від нас, його заковтувала пітьма як і нас, у який нічого не видно лише смертельний холод та крики команди.

          Можливо, ви можете подумати що це остаточна загибель? Та подумайте, хіба ви б зараз читали ці нотатки, які зі страхом та тремтінням від спогадів, я зараз записую, якби ми загинули одразу при падінні у пітьму? Звичайно, ми вижили, це стало моїй потрясінням адже я не очікував того що знову задихаю та розплющу очі. Усе що я бачив, це лише пітьму, яка вкрила собою усе світло що було на поверхні, я чув лише крик матросів скрипіння «Спритного лева» та дикий сміх старого Борена, що судячи по сміху, здійснив що хотів. Коли пітьма повністю нас охопила, я втратив свідомість, адже перед моїми очима дуже швидко, перемикалися різні місця які мені доводилось колись бачити. Гавана, Нассау, Тортуга, навіть Лондон. Враження, ніби життя пробігало перед очима, але насправді то було марення сповнене жахом, адже в кожному марині я бачив не тільки відповідне місце, а й велетенський силует що постійно стояв десь у далині. Саме той силует накрив Гавану що марилась мені ще в каюті, коли я кинувся захищати Арністейн виставивши шаблю перед назріваючим силуетом жаху. Та раптом я прокинувся. Я лежав у чомусь мокрому й слизькому, чи то в калюжі або останках якоїсь акули. Розплющивши очі, я побачив витягнуту, крижану стелю, що звалось тяглася до самого космосу. Ледве вставши на ноги, відчуваючи біль по усьому тіло, озирнувшись навколо мене охопив жах що змусив мене мерзнути швидше ніж від холоду. Місце в кому я опинився, був схожий на якийсь храм, з чорними і гладкими стінами, сповнені яскравими і зеленими лініями й візерунками, що більше нагадували ієрогліфи. Усе, навіть підлога і стіни, все у чорних стінах з яскраво-зеленими ієрогліфами, лише інша половина стіни, що уходила дуже високо, була повністю з міцної товстою кригою. На підлозі цього ніби храму, валялося ціла купа кісток, у більшості від морських істот, таких як акул, риб, чи навіть китів, та купа калюж в яких лежали останки морських мешканців. Це довело мене до нудоти, адже моє пальто смерділо не гірше за органи риби, тому я скинув його, залишавши прямо тут, лишаючись лише у камзолі. Я вирішив крокувати цим місцем, велетенськими коридорами зі крижаною стелею що вела настільки високо, що аж лячно було дивитися. По дорозі мені зустрічалися темно-блакитні валуни які я бачив вже на острові у протоці, фіолетові цяточки сяяли на них немов малі ліхтарики, не так зблідніло як на острові. Раптом мені зустрілися деякі члени екіпажу, які так само по троху приходили до тями, а деякі лежали мертві. Вони були раді мене бачити, адже утворення компанії нам не буде зайвим ділом, бо тут така місцина, що варто бути поряд та об’єднаним. Дехто з матросів не контролював свого збожеволеня, і просто катався по підлозі калачиком стримуючи свого голову та тяжко стогнали. Ми не могли кинути їх, тому довелось нести на плечах вперед. Коридор з демонічними стінами простягався далі і далі вперед, здаючись абсолютно не скінченним, він навіював таємничість та страх перед невідомим, адже його розміри були настільки велетенські, що таке враження були зроблені не для звичайних людей, а для велетнів. Ця думка зводила мене з пантелику, адже кожну секунду я боявся не зустрітися з представником такого розміру, у такому приміщені де виходу чи хоча б подай схованку, абсолютно немає. Тому усе що ми робили, лише на власний страх й ризик, сподіваючись дійти до кінця титанічного коридору, в кінці якого щось яскравіло, втілюючи в нас надію.