Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

Розділ 2.1. Капітан ді Крайн

 

Я не торкнулася люб’язно принесеної вечері. Заснула аж під ранок, не знайшовши виходу із ситуації і забарикадувавшись усередині каюти-комірки в розрахунку на те, щоб завдати Атуану якомога більше клопоту та матеріальних збитків.

Мені снилася дивовижна Лаорнія, і навіть уві сні я розуміла, що вона нереальна. Її породили міфи про карнаїтів. Людям без дару хотілося знати не тільки лихих мстивих чаклунів…

Лаорнійці не успадковували магію, а довіряли її найгіднішому. Лиш глава роду міг володіти силою, непідвладною законам нашого світу. Все життя він виховував наступників – своїх синів, і, йдучи на вічний відпочинок, передавав дар найкращому з них. Інші сприймали волю батька як належне і жили в мирі… За легендами, як же іще?

У моєму сні після загальної уваги і похвал обраний булькнув у річку з каменем на шиї, а магія дісталася справжньому покидьку… Брехливому тишку на кшталт Атуана Малоона. Нібито дар таївся у якомусь предметі, який могли забрати чи передарувати!

Що за маячня? Краще б мені снилися карнаїти… Вони перетворювали сновидіння на керовані кошмари, але водночас нагадували: острів Мрій реальний і чекає свого часу.

Розбудила мене сокира, що проломила двері. Це було прикро. Я пів ночі штовхала до порога важку ковану скриню, набиту смердючим мотлохом, поламала всі нігті і вже не відчувала спини, а якийсь здоровило у вицвілому військовому мундирі зі зрізаними нашивками знищив мої старання одним ударом.

Крізь пробиту дірку виднілася заросла щетиною квадратна пика з кривим носом, товстими губами, опухлими очима і запаленим шрамом через весь лоб.

– Ще жива? – запитав хтось, кого я не бачила.

– Темно. Ніяк не розберу.

На мене посвітили ліхтарем. Я відповіла помахом револьвера, і дірка миттю спорожніла.

– Це що за новини? – За дверима відбувався інтенсивний розумовий процес. – Звідки у малої зброя?

– Не знаєш? То ж донька лін Артена. Вона вже двох застрелила й одного зарізала.

– Та облиш! Ця вчена здихля? Ні, капітане, так не буває.

– Малоон чому шкутильгав? Її рук справа, запитай будь-кого. А син губернатора тобі не відповість, бо його в закритій труні поховали.

Я почувалась ображеною. Не заперечую, на моїй зовнішності природа добряче відпочила, але з погляду здоров’я я не відрізнялася від середньостатистичної сімнадцятирічної дівчини. У мене вистачало сил, щоб натиснути на спуск кілька разів поспіль і не впасти від віддачі, а все інше для команди «Морської зірки» не мало б мати значення.

У проломі майнула брудна ганчірка, старанно підсвічена ліхтарем. За секунду я впізнала в ній чиюсь майку, за дві – «білий прапор».

– Гей, ти, мала! – Велика харя знову вилізла на передній план. – Без істерик можеш?

– А треба? – з підозрою уточнила я.

Якось усе це вибивалося із нормального сценарію розвитку подій. Чому вони не нашпигували мене свинцем, а вели переговори?

– Не їж учорашню кашу. Малоон усіх потравив, щоб захопити корабель, ясно тобі? Якби вона не була на смак як лайно альбатроса, команда годувала б риб.

– А сенс? – не повірила я. – Він би сам не впорався з керуванням.

– Ми в порту Ілікії, мала, на цьому острові поліція не приходить, навіть якщо її кличуть. Тут можна за добу зібрати екіпаж найдобірнішого наброду. Вони не знатимуть про мету плавання, не поставлять жодного питання і не попросяться в долю. Витратний матеріал, а не люди… Все як любив Малоон.

– Любив?..

– Каші було багато, – пролунало з натяком. – Я капітан ді Крайн, якщо тобі цікаво.

– Дік Райн? – Мені й на думку не спадало, що на «Морській зірці» я можу зустріти когось зі знаті, та й Атуан про таке не згадував. Він взагалі утримував мене подалі від команди.

– Байдуже, після шепелявого боцмана я відгукуюся на що завгодно. Це мій корабель, фрахт Малоона закінчився вранці й навіки. Я розбирав його речі і знайшов дещо твоє. Поговоримо про острів Мрій, мала?

– А про поліцію? – Я не встигла вчасно прикусити язика і ляпнула те, про що не треба було й згадувати.

– Якби мене садили за кожного небіжчика, я збудував би у в’язниці дім, завів би собаку і виростив би сина, – з гримасою, що ймовірно означала посмішку, відповів капітан. – Сама вилізти зможеш? Жалко двері ламати, тобі ще тут жити. Якщо порозуміємося, звісно.

Він міг обманювати. Після зради Атуана я скептично ставилася до всіх обіцянок без винятку. Але вибір був невеликий. Я оцінила шанси на порятунок і зрозуміла, що нічого не втрачаю. Ми або домовимось, і це збереже моє життя, або ні, і це його закінчить.

Скриня не піддавалася. Не уявляю, як я зуміла перемістити її вночі. У слабкому денному світлі, що пробивалося зі щілин, я не зсунула її ні на п’ядь.

– Відійди, мала.

– Вайола.

– Йола? Ну, хай буде Йола… Заберись подалі. – Капітан навалився на двері. – Впевнена, що не зачеплю?

Я втиснулася в куток, ледь не розчавивши щура. Схоже, вчора він харчувався моєю їжею… Якби не злість, що позбавила мене апетиту, ми б лежали поряд.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍