Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

14.4

 

***

Сонце хилилося на захід, але до кінця дня було ще довго. «Принцеса півдня» м’яко погойдувалася на хвилях на деякій віддалі, її тінь накривала кілька шлюпок біля борту. Маркос Чорна Душа влаштував бурхливу діяльність напередодні відплиття. Його видресируваній команді не заважало навіть явлення лаорнійця народу. Вони рухались як фігурки з годинниковим механізмом. Здавалося, їх не зупинити, доки не закінчиться завод пружини.

Дорогою до берега я коротко розповіла, що Лаорнія – легенда, карнаїтів знищено, магія – злочин і карається смертю, способів розправитися з людиною на відстані і без її відома надзвичайно багато, моряки скоро взагалі не залежатимуть від вітру та течій, а Ілеська імперія з радістю підніме свій прапор на острові Мрій і населить ці землі зручними для імператора жителями без сумнівного минулого.

– Острів Мрій? Гарна назва для в’язниці, – підтримав розмову Айлон. – Дуже метафорична.

– Королі сидять за ґратами?

– Рідше, ніж правлять. – Він сприйняв питання серйозно. – Але частіше, ніж умирають.

– І в чому ж тоді привабливість трону?

– Для мене це була гра з високими ставками. Коли почалася війна, я зрозумів, що для інших також.

– Війна?

Айлон минув причали і спустився на кам’янистий пляж. Вибрав плескатий валун, сів на нього, витягнув ноги… На чорних обладунках сонце блищало так яскраво, що я не могла на них дивитися.

– Ми розділилися на поганих і добрих, причому щодо того, хто є хто, думка сторін кардинально відрізнялася, – задумливо промовив лаорнієць, дивлячись у далечінь. Він ніби й не звертався до мене, а розмірковував уголос. – Як завжди, знаєш? Хтось хоче підкорити, хтось не хоче бути підкореним… Хіба у вас не так? Першими постраждали ті, хто закликав до миру, бо це дратує й коли тебе вбивають, і коли вбиваєш ти.

– А ти?

Айлон стрепенувся, ніби згадавши про мою присутність.

– Я був у лавах «добрих», доки не побачив, що переможців не буде. Ми винищували одне одного, розумієш? Союзники ставали ворогами, щоб поживитися на чужих кістках! Забагато магії, замало правил, ніякого контролю… Світ дістався б тому, хто вчасно притихнув би.

– Тобі, наприклад.

– Точно. Я сховав землі, війська… Але не вберігся сам. Мене навіть не судили. Замкнули до закінчення війни, щоб віддати під суд переможця. А переможця не було…

– Тобто Джиммі та інші – не твої нащадки?

Айлон знизав плечима з награною байдужістю, але йому явно було тривожно.

– Джиммі?.. Хто це? Та яка різниця… Може, і мої… Хоча навряд. – Він повернувся так, щоб я не могла бачити його обличчя. – У королів немає неврахованих дітей, знаєш? А спадкоємців вороги знищують насамперед. Мені приємно думати, що хтось міг вижити, але у простолюдинів шансів було більше. На них не полювали, навпаки, їх оберігали як найбільший скарб! Вони належали переможцю.

– Якого не було.

Короткий смішок пролунав як схлип.

– Правильно.

– Співчуваю. – Я не уявляла, що можна сказати з такого приводу.

– Минуло десять тисяч років плюс-мінус тисячоліття! – Айлон штовхнув один із каменів, вибивши іскри. – Який сенс шукати співчуття?! – Його стиснуті кулаки дряпали валун. – Усі, кого я знав, стали порохом!

– Десять тисяч років минуло для нас. А для тебе?

Лаорнієць підібрав плоский камінчик, люто жбурнув у пінну хвилю.

– Години, – відповів глухо. – Це був спокійний день. Я вів в укриття матір, сестер, дружин, дітей… Ми не прощалися. Збиралися разом вирушити у просторову кишеню… Всього на кілька років, доки війна не вщухне! Вона вже добігала кінця, «добрих» не лишилося, союзників теж. Але мій план розкусили. Розумієш, дикунко?! – Він повернувся до мене, в його очах каламуттю хлюпала нестерпна ненависть. – Я сховав землі, захистив армію, а сім’ю залишив наостанок! Це була просто сім’я! З ними нічого не могло статися. Я знав, що встигну! І не встиг…

– Мені шкода.

– Тепер немає ні Лаорнії, ні війни, – вів далі Айлон, дивлячись крізь мене. – Я сам… Із землями, урлуками і примітивною істотою, що бачить лиш золото! Гей, ти! Так, ти! – Його погляд став осмисленим. – Ти ж не віриш, що я король. Ти б не гавкала на короля!

– Це ще дивлячись на якого, – чесно зізналась я. – Королі всякими бувають. Де твоє королівство?

Обличчя Айлона спотворилося до невпізнання від прихованого болю.

– А воно мені треба? – вигукнув він. – Що мені з ним робити? Лаорнії нема. Кому мститися? З ким воювати? З людьми? Урлуки зметуть їх щонайбільше за рік. І що тоді? Навіщо мені пуста земля? Для кого я її завоюю?

– Емм… Воювати необов’язково, – промимрила я, збентежена напрямом його думок. – Є ж розвиток інфраструктури, соціальні блага і таке інше… В сучасному світі це важливіше, ніж експансія.

– А в чому сенс?

Я розгубилася остаточно.

– У щасливому житті народу, хіба ні?

– А, зрозуміло, – насмішкувато протягнув Айлон. – Знов маячня про вівцю, яка пасе стадо. Я зрозумів, що ти з привітом. Замовкни. Ти не допомагаєш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍