Читати книгу - "Вибір породжує наслідки, Вівєн Хансен"

– Я вдома.

Нахилившись, аби зняти й своє взуття, я завмерла, лише торкнувшись шнурівки пальцями, кілька секунд прислухаючись до відповіді. А точніше, її відсутності. 

Коли вдома є ще четверо душ, не враховуючи тебе, просто неможливо не почути хоча б щось. Тільки якщо нікого немає. Але ж тато точно вдома, йти кудись пішки не в його звичці, а мама казала про вечерю, тож вони повинні відгукнутися. Втім, з кухні нічого не чути, лише легкий запах сирого м’яса.

Мої брови відчутно зійшлися, а потім я обережно пройшла далі, так і не знявши взуття, але залишила зайву вагу у вигляді сумки на підлозі. Ніби якийсь крадій. Ця думка змусила мене затамувати подих, наче мене дійсно можуть спіймати та посадити за ґрати. Але ж це мій дім. Втім, я продовжила йти далі та відчула, як мороз пройшов по шкірі через цю тишу. І через відчуття, що я на мушці.

Слова застрягли у горлі, коли я хотіла знову покликати хоча б когось, зайшовши на кухню. І тут я зрозуміла, чому було тихо. І що це за запах сирого м’яса. Та крові.

Запах в’їдається в легені терпким залізом, і якби не страх, що охопив моє тіло, мене б точно знудило. Мій погляд був прикутий до темних плям на підлозі, які я також залишила за собою, і тільки зараз помітила, що пройшла по великій в’язкій калюжі. Якби не сяйво вечірнього сонця з вікна та цей запах, я навряд чи б зрозуміла у напівтемряві, що це насправді таке. 

Я затрималася лише на годину, а зустріла мене не моя сім’я за запашною вечерею, а результат безжалісної бійні.

На підлозі лежали розірвані тіла. Батьки були ближче, на їхніх головах виднілися лисячі вуха, а від попереку – пухнасті хвости у колір темного волосся. Позаду, на перевернутих стільцях – Емма та Майя. У всіх відкриті очі, з яких зник життєвий блиск. Десь помітні сліди від куль, але більше походило на те, що по них пройшли чимось гострим, залишивши на тілах та одязі порізи.

Очі запекло від сліз, що грозилися от-от вийти з новим вдихом, і чим більше на це дивилася, тим сильніше було відчуття нудоти та гніву, що все більше наростав у грудях. 

Ні, це неправда, це лише моя фантазія через хвилювання, зараз я заплющу очі, а коли розплющу – буду знову в коридорі, де є світло, а з кухні чується гуркіт та розмови. Але цього не сталося, скільки б я не кліпала, а єдине, що змінилося – сльози обпекли щоки.

Їх вбили. Хто? Мисливці? Як вони нас знайшли? Ми добре ховалися, і хоч сестри ще не так добре себе контролювали, давали собі волю лише вдома. 

У голові пролітало безліч запитань та здогадок, але коли навіть у цій тиші я відчула, як вона поглибилась, що й думки затихли, я зробила перший гучний вдих. Вони ще тут, ось у кого я була на мушці увесь цей час.

Моє тіло смикнулося само по собі, і в цей момент у стіні біля моєї голови з’явилася дірка від кулі. А потім усвідомлення пострілу віддало у вуха гучним і довгим писком.

Бігти. Треба бігти, Айро, щоб тебе, тікай!

Я ледь не впала, підсковзнувшись на крові, коли побігла з кухні. Поруч знову пролунав постріл, але я не могла озиратися та дивитися на вбивцю. Якщо подивлюся – сповільнюся та помру. Я не помру тут, хоч би як не хотіла бути з сім’єю, але я не дам мисливцям завершити почате.

Вибігла у коридор, залишилися лише двері. Моя рука вже потягнулася до ручки, але, перечепившись через взуття та мною ж полишену сумку, влетіла у двері, а біль спалахом віддав у очі. Можливо, я зламала ніс. Але коли куля врізалася у двері, не попавши мені в голову через це падіння, травма відійшла на останній план. До біса ніс, коли йде гра з усім життям.

Вибігши на вулицю, я одразу подивилася на батькову машину, але побігла далі, ховаючись за будинками. Вбивця вже був у коридорі, я тільки згаю час, та й ключів немає.

Я продовжила бігти між будинками, ноги мов як чужі, а я просто говорила їм, куди повертати, хоча й сама не знала куди. Вітер бив в обличчя, я не зупинялася, навіть коли бачила знайомі подвір’я та чула голоси сусідів, які завжди були до нас привітні. Світло ліхтарів поступово зникли позаду.

Мені більше нікуди йти, навіть до тих, кого вважала кращими друзями. Так траплялося з усіма, кого знайшли. Тепер я буду у вічному розшуці, як перевертень, моє ім’я та обличчя розлетяться новинами із позначкою «вбити», і ніхто не ризикне мене прихистити, якщо не хоче потрапити за ґрати.

Згодом адреналін зійшов, у грудях запалало, в ногах відгукнулося болем після довгого бігу, і я впала. Долоні запекло від здертої шкіри, коли виставила їх уперед. 

Подивившись навколо, зрозуміла, що забігла хтозна-куди, схоже, за місто. Навколо не було ні душі, а асфальтована дорога закінчилася. Усвідомлення знову вдарило в голову, і з очей потекло ще більше сліз, поки горло здавило від крику, який вийшов разом із ними.

Мами, тата, моїх маленьких лисичок більше немає. 

Я більше не почую татового тембру, коли він розповідає історії; не подивлюся у мамині очі, які відкривали у собі новий світ; не попліткую разом з Еммою; не посварю, а потім не обійму Майю за її кинуте на порозі взуття.

Нічого із минулого життя я більше не зроблю, я – ходяча мішень для мисливців, які будуть мене шукати. Я – труп, якому лише пощастило трохи відтягнути смерть і тепер приречений жити на вулиці та ховатися.