Читати книгу - "Безодня "Спритного Лева", Василь Різдвяник"

          «Спритний лев» вже підходив до протоки Магеллана, що втілювала страх у багатьох піратів нашого часу. Звичайно, як нормальні люди ми могли б піти через мис Горн, нехай там добряче штормить, і, це б зайняло ще б певну кількість часу, але на мапі яку мені показував старий Борен, прокладала маршрут чомусь саме через протоку. Єдиний на той момент хоробрий пірат, дослідник, натураліст, письменник та мандрівник Вільям Дампір, який пропливав уздовж протоки і мандрував далі уздовж Тихого океану. Для того аби так само минути протоку, як це колись зробив сам Магеллан у 1519 році, і так само як це зробив поважний Дампір, потрібно терпіння, стриманості та певної хоробрості, адже протока дуже не передбачлива, і для цього потрібна чітка увага. Цього невідомого ще нам місця, ми дісталися за три місяці, за цей час я майже не перетинався зі старим Бореном, який на час подорожі, як я вже сказав, усамітнився у власній каюті, вийшовши лише два рази на капітанський місток. Хоча деякі матроси казали мені, на моє прохання під час нічної вахти, що капітан виходив з каюти не раз. Проте, скільки би я не намагався його чекати, він не з’являвся на моїх очах. Що могло його змусити так від мене ховатися, якби я знав той жах, ту таємницю яку він терпляче виношував стільки часу, у своєму гнилому серці, я б не вів корабель на цю справу, знаючи яким боком вона постане перед нами. Я думав що це назавжди залишиться його таємницею, чому так принципово іти саме через протоку Магеллана, а не через мис Горн де безпечніше, де ходило багато піратів з наших рідних регіонів. Та певно диво, розвернулося до мене, глянувши чітко у душу, прочитавши чого я так бажаю. Старий Борен вийшов на капітанський мостик де стояв я, тримаючи у правій руці усе ту ж саму скручену мапу; він підійшов до мене постійно озираючись, потім взяв за руку і відвів трохи далі від матросів що були у штурвалу. Капітан знову відкрив переді мною мапу, і на цей раз, на ній виднілася ясна зміна: протока тепер не просто намальована, вона сяяла легким фіолетовим світлом, ніби це вже не мапа, а щось на кшталт ліхтаря, тільки на мапі. Старий Борен настільки близько до мене притиснувся, аби ніхто не чув, і сказав протока ключ до розв’язки загадки, яка призведе нас до скарбів надприродної сили. Саме тому мис Горн не був для нас потрібний. Більше він нічого не сказав, а тільки уважно спостерігав за порядком аби шлях був чіткіший аніж мапа, бо протока не передбачливе місце, одна помилка і наш корабель руїна. Перед нами відкривався неймовірний прохід, ніби якийсь портал. Скелі нависали парально один від одною, утворюючи велетенську щілину яка і є протокою.

          На цій ноті, світ ніби змінився довкола нас. Небо стала бліднівши, хоча хвилину назад до того як «Спритний лев» повністю увійшов у протоку, воно було достатньо сонячним й блакитним. Я одразу помітив що над цією місциною вже щось нависає, і, варто було опинитися у ній, як ця сила нависла над нами. По усім промайнув холод, корабель кожну хвилину тріскав а вітрила звивалися від легких й не легких вітрів, що розгулювалися протокою. Скелі над нами виглядали немов моноліти, величні, горбисті, виглядали так, буцімто зуби найвелетенського чудовиська, і що у будь яку мить він проковтне нас настільки непомітно, що певне, навіть не зрозуміє цього, бо настільки ми дрібні для нього. Та це лише так здавалось, насправді то лише скелі, не більше, але такий жах тривожив не тільки мене, не тільки моя підсвідомість, змальовувала можливі сценарії як би нас проковтнуло подібне морське чудовисько, усіх промайнув жах, невимовної сили, і тільки одного старого Борена нічого не чіпляло та не відволікало, адже він дуже уважно вів корабель між протоки, аби ніяк випадково не зачепитися об рифи чи скелі. Іноді траплялися острови поміж скель, на них росли похмурі дерева, зі звивистими стовбурами, а листя, якесь блідо-зелене, не таке як зазвичай. Дивно, що у цій місцині навіть не літали жодні птахи, тут загалом була така тиша, яка буває тільки на цвинтарях. Нас усіх, крім капітана, проймав холод і страх перед чимось невідомим, я ніколи не бачив подібних місць, а ти паче в них не бував; я відчував цю протоку, ніяк якоюсь звичайною, в яких я вже бував але інших, це місце відчувалося по особливому. Усе чомусь навіювало почуття жаху, хоч нічого дивного окрім відсутності живності та блідноти цього місця, тут нічого не було. Можливо ще холод чи страх невідомого, бо коли я дивився у воду, мені чомусь постійно здавалося що у ній хтось швидко пливе, прямо поряд з нашим кораблем, ніби переслідуючи його. Це почуття не минуло, тому моє серце все більше билося і гуло від тривоги що все більше назрівала, і я був такий не один, адже хлопці на палубі на всякий випадок стискали перед собою шаблі та тримали на по готові рушниці, якщо щось різко почне атакувати корабель. Один раз я навіть почув як щось ніби пірнуло у воду, але капітан запевняв усіх, що то каміння відламується від скель, і падає з важкістю у воду. Команду це заспокоювало, а мене ні, адже я в морі не перший день, і знаю як звучить пірнання людини та природного ресурсу, будь якого. Або це, пірнання людоподібного… Ні! Різко перечив я, цього не може бути, якщо це і є хтось, то максимум люди, індіанці чи будь які місцеві мешканці, що змогли врятуватися від колоніальних завоювань іспанців, іммігрувавши в одні із найвідлюдніші місця. Жах від цього місця не відпускав мене не раз, поки ми, все ще мінливо та іноді ліниво, пливли цим потаємним місцем. Чому я кажу мінливо пливли? А все тому, що нас корабель ледве не що секунди легенько викручувався, оминаючи стовбичі рифи, та неочікувані стіни скель які ніби рухались як умога блищє до нас, коли корабель повільно йшов чи занадто близько підпливав до них, скелі ніби намагалися вдарити по нас, але ні разу цього не зробили. Протока викручувалася ніби змія, різкі повороти та відступ землі по сторонах; спочатку прохід звужувався буцімто намагаючись стиснути нас у млин, то потім різко відступав, занурюючись у густі слої туману, який набував все більшої густоти чим більше ми пропливали уздовж протоки, адже як ми пам’ятаєте, нічого про туман я не казав, він з’являвся по троху, стаючи густіше, довелося запалювати ліхтарі уздовж усього судна, аби нічого не заважало іти запланованим маршрутом. Час від часу окрім стін скель, все частіше виднілися острови, і ті що були блищє, намагаючись зійтись у центрі, і ті, що ховалися у туман, віддаляючись від води.