Читати книгу - "Безодня "Спритного Лева", Василь Різдвяник"

          Здається, ми сягнули десь пів дороги, коли я зловив себе на думці, що ми навіть не разу не спинилися для роз’яснення дороги, хоч буваємо тут вперше. Тоді я почав підозрювати, що старий Борен сто відсотків щось приховує, адже не буде людина так вправно іти цим шляхом, будучи тут вперше, навіть з описів книги Дампіра, він би всеодно так не відчував цей шлях так, аби прямувати ним занадто швидко та професійно. В цю мить я вирішив перевірити капітана на підозрілість, і особисто запропонував йому зійти на якийсь острів, для відпочинку та невеличкого привалу, на що він, на моє неймовірне здивування, охоче погодився, бо я помітив як його руки тремтять охоплюючи штурвал. Тоді я одразу скомандував потроху спускати вітрила, та повну готовність скидувати якір коли будемо підходити до найближчої землі. По лівому борту розкидався берег, ніби закиданий кимось величезними валунами, що закривали собою ліс, залишаючи доволі вагому ширину між собою, повз якої міг проти навіть кінь. Валуни сягали у висоту як десять дорослих людей один на одному, а у ширину як ціла шафа на три дверцята, їхній колір темно-блакитний, але місцями якісь доволі бліді, фіолетові цяточки, які здається навіть мерехтіли як полум’я у ліхтарі. Скоріш за все, думав я, що цілком міг збожеволіти. Ну які фіолетові цяточки на валунах, які до того ще й мерехтять? Це чисто природньо неможливо. Ще на цьому острові, як і будь яка інша рослинність яку ми вже могли спостерігати на минулих островах, уся бліда хоч й зберігала природній колір, повністю збліднілий як людина під час хвороби, втрачає свій рум’янець; та найбільше що мене дивувало, пісок на берегу настільки гладкий ніби вітрило, жодних слідів, жодних ям чи сміття, ракушок чи камінчиків, тільки ми лишали сліди, ідучи все далі або топтатись на місці. Ми не чули ані птахів, чи інших тварин що можливі на подібних островах, геть нікого. Ознаки що тут колись були люди, я взагалі мовчу, все настільки безлюдно, що важко буде повірити у той факт, що тут могли бути люди. Нехай якою б дивною не видавалася місцина, наша команда почала розкладатися на берегу, усе готуючи до перепочинку та обіду: ставили столики та стільці, встановлювали стовпи до яких зверху прив’язана на всі чотири штуки, старий рваний шмат вітрила. Цим самим вони зробили затінок, аби під ним спокійно пообідати. Дивився я на це усе шоковано, невже команду взагалі не лякають ці валуни з дивними мерехтіннями, і те що погода над нами стоїть цілковито похмура? Який може бути затінок, якщо навіть сонце не світить на нас. Зараз я почувався настільки огидно, ніби я один серед усієї команди нормальний, що хоч якось думає не тільки про приз який нас чекає, а в першу чергу вже про обставини, містичних та загадкових яких ми різко з’явилися. Старий Борен так само як й всі, зберігав спокійний ба навіть тріумфальний стан, хоча деякі матроси трохи побоювалися, проте не так звертали увагу на важливі деталі як я. Поки всі їли, я вирішив пройтись трохи далі по острову, на всяк випадок оголивши шаблю і тримаючи її рівно з боку себе, адже уся атмосфера цього місця, не втілювала жодної гарантії на сто відсоткову безпеку, яка мені здавалась, назрівала все більше, поки ми тут знаходимось. Пісок закінчився і далі пішла зелена поверхня. Дерева сонно нависали наді мною, листя коли торкаєшся до нього, занадто тверде навіть сухе. Те саме тут стосувалося будь якої рослинності, кущів, трави, усе виглядало блідим та якимсь сонним з виду, нахилялося у різні боки ніби мертве. Аж раптом,  у лісі я побачив лису галявину, без дерев та навіть кущів. Вона була сповнена барвистих фіолетових квітів, а у самому центрі цієї галявини, великий дуже гладкий камінь червоного кольору, на якому готичними білими літерами, було виведене слово «Бріасмоніз». Літери дуже якісно і глибоко вирізані у цьому каміні. Якщо я не помиляюсь, думав тоді я, то це слово походить з латинської мови, хоч я не надто по мовах, але «Бріасмоніз» перекладається як «монстр» або «чудовисько». Щоб це могло значити, але одразу як я збагнув як це перекладається, одразу почувався який віддалений крик, такий глухий, а земля легенько затрусилась. Я стояв не ворушячись, а тільки бігло усе обводив поглядом, як раптом знову цей крик тільки вже блищє, як й вібрації землі стала більша. І з кожним разом коли наближався крик, стаючи все більш чутним, з ним і вібрації посилювалися в рази. Я сховав шаблю у піхви, і швидко ноги в руки побіг наче за мною женуться, а крик біг за мною, ніби мене переслідувала якась потвора. Трішки обернувшись там була тінь, та я не міг туди довго дивитися адже біг і треба було дивитися вперед. Моє тіло переповнював жах, крик що ставав все блищє до мене зводив мене з глузду, я не міг опиратися інстинктам власного захисту, тому навіть при великій цікавості, мені не вистачало духу аби встати на місці та подивитися що за мною біжить. Я різко як скажений вибіг з лісу, важко дихаючи та пітніючи, як раптом врізався у огрядного матроса, в одного з тих хто охороняв вхід до каюти капітана. Усі здивовано дивилися на мене, наче на божевільного, а коли я глянув назад звідки біг, там нічого не було, лісу та валунів перед ним. Усе таке саме звичайне, як і перед нашим завітанням сюди.

          Згадуючи цей спогад, навіть зараз мені страшно вимовити це слово, що тоді, було написане на тому червоному каміні. Що тоді, переклавши його в голові, та промовивши німими губами, тоді і почалося те марення, описане вище. Що такого у тому звичайному слові, яке означає лишень монстр, що написе не у звичайному місці? Воно багато чого може значити, але подібних слів я ще ніколи не чув. У той момент нашої вже доволі химерної пригоди, я почав відчувати таке пекельне хвилювання, що жодні скарби Всесвіту не коштують таких моральних страждань. Я набрався цілковитої сміливості та певним родом нахабності, та різко увірвався до старого Борена у каюту. Він сидів за капітанським столом, роблячи нотатки у своєму щоденнику. На його обличчі аж запалала лють, та побачивши що це я, одразу погасив її. Він поцікавився по якому я прийшов питанню, я сказав. Ох, як же я тоді запам’ятав цей діалог.