Читати книгу - "Про Руду Мишку і цукерку, що все змінила , Radka"

Літо вже майже закінчилося. Із полів зібрали врожай, а дерева повільно почали вбиратися в осінні фарби. На краю лісу, там, де вже починалося безкрає поле, жила наша Мишка. Вона була рудувата й трохи більша за своїх ровесниць.

Руденька була єдиною дитиною у своїх батьків, і вони дуже її любили. Вони ніколи не просили її допомагати їм. Наша Мишка навіть не прибирала свою кімнату і не знала, як ведуться хатні справи. Це її зовсім не цікавило. Вона любила байдикувати: гойдатися на гілочці, грати в хованки з кониками-стрибунцями в траві, сидіти на пеньочку й грітися під сонечком.

Батьки намагалися в усьому догоджати Руденькій. Вони приносили їй лише найкращі зернятка, найсоковитішу травичку та найсмачніші корінці. А ще батьки часто приносили їй солодощі. Так-так, справжні цукерки! Вони бігли далеко через ліс і поле до людських осель, пробиралися в будинки, крадькома проникали на кухні й цупили цукерки або шматочки цукру.

Руденька дуже любила солодке й найбільше чекала того дня, коли батьки знову підуть на "полювання за цукерками" й принесуть їй щось смачненьке.

Одного сонячного ранку вона прокинулася, солодко потягнулася у своєму ліжечку з сухої запашної трави, вмилася росою, попила водички з зеленого листочка й, позіхаючи, пішла сидіти на своєму улюбленому пеньочку.

Їй наснився не дуже приємний сон, тому зранку вона була млявою й не активною. Хотілося просто посидіти й посумувати. Але довго сумувати не вдалося — день був такий чудовий! Сонечко вже піднялося високо, заливало своїми золотими променями все навколо. Жовте поле зі стернею здавалося ще жовтішим, ніж зазвичай. Сонячні промінчики лоскотали Мишку за вушка, за вусики й навіть пробиралися в носик.

Вона мимоволі почала посміхатися. Уже навіть почала про щось мріяти, як раптом почула тоненьке:

— Привіт!

Руденька розплющила одне око, щоб побачити, хто це тут такий ранній гість. Перед нею стояла Сіра Мишка, сім'я якої жила неподалік.

— Привіт, — відповіла Руденька. — Що ти робиш?

— Мама попросила мене принести горішок з ліщини, що росте он там, біля рову.

Руденька поглянула в бік куща ліщини, який знаходився досить далеко від їхніх домівок.

— Але ж це так далеко! — здивувалася вона.

— Так, — роздумуючи, відповіла Сіра Мишка. — Але я буду швидко бігти, тому незабаром повернуся, — підбадьорила вона сама себе.

— Ну що ж, успіху тобі, — повагом відповіла Руденька, заплющила очі й спробувала згадати, про що мріяла до розмови із Сірою Мишкою.

Сіра Мишка не стала заважати й побігла по своїх справах.

Незабаром вона повернулася, міцно стискаючи в передніх лапках великий гарний горішок ліщини. Бігти на двох лапках їй було нелегко, тому вона часто зупинялася, перечіплялася через гіллячки та травинки, що лежали на її шляху. Сонце вже добре припікало, тому Сіра навіть трохи спітніла.

Побачивши Руденьку, вона зраділа.

— Мишко, в тебе не буде водички попити?

— Не знаю, поглянь, чи є ще у зеленому листочку, — відповіла Руденька, навіть не розплющуючи очей. Вона саме мріяла про далекі краї, де миші живуть, як королі, а коти їм прислуговують. Уявляла, як сидить на м’якій, вишитій подушці, а пухнастий рудий кіт приносить їй шматочок сиру з дірочками. Від цієї думки вона навіть присмоктнула — так захотілося того сиру!

— Мишко, ти не допоможеш мені? — знову почулося поруч.

— Ой, та відчепись! Бачиш, я зайнята! — невдоволено буркнула Руденька.

— Зрозуміло... — тихо відповіла Сіра Мишка хоч і не дуже зрозуміла чим Мишка була зайнята, але Сіра не звикла наполягати. Тому потягнула горішок далі. До того ж їй залишалося зовсім близько додому.

Мама дуже зраділа, коли Маленька Мишка принесла такий гарний горішок. Адже Сіра була чи не єдиною помічницею у неї. Старші брати-мишенята вже допомагали татові збирати на полі зернятка і суху траву для гнізда, а менші мишенятка були ще замалі, щоб так далеко ходити самим та ще й приносити вантажі.

Тож Маленька Сіра Мишка допомагала матусі зранку і до самого вечора. Хоча це було непросто, вона завжди була рада допомогти, адже щодня дізнавалася і навчалася стількох нових речей! Вона бачила різні місця, прекрасні сходи сонця, неймовірні чарівні його заходи. Вона спостерігала, як хмари малювали свої дивовижні візерунки на небі, змінюючи колір із сніжно-білого на похмуро-сірий і навіть чорний.

Їй здавалося, що сидіти в нірці й дивитися в стелю — абсолютно нудно. Тож Маленька Сіра Мишка завжди була рада новим завданням і складним викликам.

Але повернемося до нашої Рудої Мишки. Згодом їй набридло просто сидіти і мріяти про смаколики. Вона пішла в нірку, щоб знайти, чим то смачненьким поласувати. На маленькому шматочку дубової кори лежали ячмінні зернятка, насінинки соняшника та соснова шишка.

«Шишку прибережу на потім», – подумала наша Мишка.

Вона понюхала ячмінне зернятко.

«Фу, ячмінне», – пробурмотіла вона сама до себе.

«Ячмінне зернятко дуже корисне», – одразу згадала вона слова мами.

Тож вона взяла зернятко в лапки і почала його гризти. Потім, на десерт, вона з’їла ще солодку насіннику соняшника і вирішила піти прогулятися.

Мишка вийшла з нірки й одразу почула якийсь галас.

Вона поглянула на велику суху гілку, яка незрозуміло яким чином опинилася тут, посеред поля. На ній сиділо з десяток горобців, і вони дуже голосно про щось сперечалися.

Розібрати нічого було неможливо, бо стояв суцільний вереск. Оскільки Мишці все одно не було чим зайнятися, вона вирішила попрямувати до них.

Горобці, звісно, її не помічали, адже були зайняті своєю сваркою. Коли Мишка підійшла ближче, то побачила, що хтось із них знайшов чималий шматок сухого хліба. Можливо, через це, а можливо, з якихось інших причин, горобці так голосно сварилися.

Вона вже стояла зовсім поруч із гілкою й гукала до них, але, звісно, ніхто її не чув. Вона гукнула ще раз, але без результату.