Читати книгу - "Про Руду Мишку і цукерку, що все змінила , Radka"

Наступного дня Руденька прокинулася дуже рано з однією думкою: вона хотіла чимось допомогти.

Тихенько вибравшись із своєї кімнати, побачила, що батьки ще сплять, і вирішила господарювати. Спершу вона вибігла на вулицю, вмилася росою, випила води з зеленого листочка, а тоді замислилася: було б добре приготувати сніданок. Але не звичайний, а особливий! Вона пригадала, як бабуся колись розповідала їй про один цікавий рецепт.

— Хм, — подумала мишка, — а чому б і ні?

Вона взялася до справи. Обережно нарізала зернятка ячменю та виклала їх на плоский камінь. Потім взяла шматок скла — напевно, колись це була пляшка, бо скло мало легкий вигин. Руденька підняла його так, щоб сонячні промені проходили крізь скло і збиралися в яскраву гарячу плямку на зернятках. Незабаром вони почали потріскувати й ставати золотисто-коричневими. А аромат стояв просто неймовірний!

— Ось і готові смачненькі смажені зернятка! — радісно сказала Мишка.

Вона згребла їх паличкою в жолудеву шапочку, що слугувала тарілкою, накрила листочком, щоб зберегти тепло й аромат, і понесла в дім.

Руденька не гаяла часу: підмела долівку, замінила воду для квіточки. Тим часом батьки вже прокинулися.

— Ой, що тут коїться? — сонно роздивлялася мама.

— А що це так смачно пахне? — зауважив тато.

— Це ваш сніданок! — гордо відповіла Мишка.

— Мишко, ти сама його приготувала? — здивовано запитали батьки в один голос.

— Так, — тихо відповіла Руденька.

— Ну ти й молодець!

— Ану спробуємо!

Вони всі сіли за стіл і почали ласувати смаженими ячмінними зернятками. Страва мала солодкуватий смак із нотками карамелі.

— А знаєте, зі смаженого ячменю люди навіть каву роблять! — розповів тато.

— Справді? — здивувалася Мишка.

— Так, люди теж люблять ячмінь, готують з нього каші, печиво і напої.

— Каші… — мрійливо повторила Руденька. Вона любила, коли мама готувала кашу.

І тут вона згадала про цукерку, яку батьки принесли із села.

— Мамо, тату… А де та цукерка?

— Лежить у коморі, — відповів тато. — Вона твоя, можеш узяти, коли захочеш.

— Розумієте, справа в тім… — Мишка затнулася, ніяк не наважуючись сказати.

— Що, доню? — стурбовано запитала мама.

— Ну, я не хочу їсти її сама.

Батьки здивовано переглянулися.

— Розумієте, поруч із нами живе сім'я сірих мишок. І вони ніколи не куштували цукерок. А я вже сто разів їх їла. Можна запросити їх до нас і поділити цукерку на всіх? — поглянула Руденька на батьків своїми великими, благальними очима.

Запала тиша.

— Звісно, можна, доню, — нарешті відповіла мама.

— Та це чудова ідея! — додав тато. — До того ж вони давненько у нас не гостювали. Я прямо зараз піду й запрошу їх на вечерю!

Сказавши це, він гордо встав і рушив до сусідів.

Мама зачаровано дивилася на донечку. Вона не могла зрозуміти причину таких змін, але нічого не казала.

Тож цього дня в домі було багато приємних клопотів: вони прикрашали оселю, розставляли додаткові стільчики й тарілки, готували частування. Руденька не мала часу сидіти на пеньочку й мрійливо дивитися в далину — їй сподобалося господарювати разом із мамою.

А ввечері, коли всі зібралися, в хатинці лунав веселий гамір. Головною стравою, звісно ж, була цукерка. Тато Руденької, як справжній господар, розділив її на маленькі шматочки й пригостив кожного.

Мишенята були в захваті! Вони облизували цукерку, прицмокували, смакували кожен шматочок. Дехто навіть просив ще!

Мама сіра мишка разом із Маленькою Сірою Мишкою розповідала батькам Руденької, що відбувалося в їхній відсутності.

Мама Руденької лише схвально кивала головою й час від часу поглядала на доньку. Вона була дуже рада цим змінам.

Як же приємно сидіти в теплому затишному будиночку в колі друзів, ділитися їжею й розмовами, коли за вікном темно й холодно! Що може бути цінніше за такі моменти?

Кінець