Читати книгу - "Про Руду Мишку і цукерку, що все змінила , Radka"

Розділ 4

Наша Руда Мишка прокинулася на диво рано.

Мама сірої мишки вже випроводжала тата та двох старших братів у поле. Менші мишенята ще спали.

— Доброго ранку, Мишко, — нарешті звернула увагу мама мишка на гостю.

— Доброго ранку, Пані Сіра Мишко, — відповіла вона і подивилася на вулицю.

— Ні, ще не повернулися, — ніби вгадуючи її думки, відповіла мама сірої мишки.

Руденька сумно видихнула:

— Піду все ж погляну.

— Ну, іди, — підбадьорила її сусідка.

Наша Маленька Руда Мишка вийшла на вулицю і навіть не одразу впізнала, де вона. І це не через те, що вона ночувала у сусідів. Місцевість була їй дуже знайома, але так рано вона ще ніколи не прокидалася. Вона ще не бачила, яке чудове сонечко, коли сходить. На мить Мишка зачарувалася його красою, але лише на мить. Потім вона побігла далі.

Нірка була зачинена корою, так як вона й лишила її вчора. На всякий випадок вона забігла всередину й гукнула:

— Мамо, тату, ви тут?

Та у відповідь ніхто не озвався. Наша Маленька Мишка сумно поглянула на їхній дім. Без батьків усе це втрачало сенс. Усе здавалося сумним і сірим.

Тож мишка вийшла надвір, сіла на свій пеньочок і вирішила чекати.

— Доброго ранку, подруго, — привіталася Сіра Мишка.

— Доброго ранку, Сіра, — відповіла та.

— Ходи поснідаємо, — запросила сусідка.

— Дякую, я не голодна, — відповіла Руденька.

Їй було зовсім не до того.

— Розумію... — тихо промовила Маленька Мишка і повернулася додому.

Наша Мишка вдивлялася в горизонт з усієї сили. Іноді їй навіть здавалося, що вона бачить дві маленькі постаті. Але то був лише міраж. Тоді вона вилізла на пеньочок, стала на задні лапки і витягнулася на всю довжину. Але й так нікого не було видно.

Сонце піднялося вже досить високо й світило з усією своєю осінньою силою. Маленькій Рудій Мишці вже почало паморочитися в голові. Тож вона вирішила перепочити й піти попити водички.

Вона думала: «що я скажу, коли побачу батьків?»

Коли вона зайшла в нірку, то помітила, що там було не дуже прибрано.

— Ой лишенько! — стурбувалася Наша Мишка.

Вона знала, що батьки повернуться втомлені, і їм буде неприємно бачити безлад удома. Тож взялася старанно та швиденько підмітати підлогу, витирати пил та мити посуд.

Вона навіть побігла і вирвала красиву блакитну волошку, що росла в траві. Волошка посіялася разом із пшеницею. Але пшеницю скосили, а волошка залишилася рости біля поля.

Наша Маленька Мишка стала на задні лапки, підтягнулася і досягла маленької квіточки. Вона примчала додому і поставила її у воду в шапочку з-під жолудя.

Зупинилася на мить, поглянула на цю красу й опам’яталася:

— Ой, що ж це я замешкалася! Може вони вже повертаються!

Вона прожогом вибігла надвір і стала нерухомо прямо біля входу до нірки.

Сонце вже перевалило за полудень. Серце Мишки калатало все сильніше й сильніше.

Та вона витягнулася, подивилася уважно на поле, затамувала подих і... побачила.

Вони йшли!

Ці хвилини здавалися їй вічністю. Врешті вона не витримала й побігла їм назустріч.

Батьки виглядали втомленими й пом’ятими. Тато намагався посміхатися. У лапках він ніс цілу цукерку-барбариску, навіть в упаковці. Вона виблискувала в променях західного сонця нереальним блиском.

— Тату, мамо! — вигукнула Наша Мишка. — Я... я... я так вас люблю!

— І ми тебе любимо, донечко, — відповіла мама, наближаючись до неї.

Вони зупинилися й обійнялися.

Прийшовши додому, тато з мамою вмилися, повечеряли, і їм довелося розповісти про свої пригоди, бо Руденька не вгавала й постійно розпитувала, чому вони так довго подорожували.

— Ну що ж, — почав тато. — Туди ми зайшли без особливих пригод. А в селі вже було досить складно. Майже в кожному дворі собака й кіт, а то й по двоє.

Ми довго вибирали, до якого дому пробратися, і вирішили залізти на кухню до однієї старенької бабусі. У неї був такий безлад, що можна було брати що завгодно. Тож ми взяли шматок печива, цукерку і навіть шматок ковбаси. І раді були б йти додому. Але це тільки сказати легко. Вже у дворі нас підстерігав бабусин чорний кіт. Він тихенько підкрадався, ховаючись за купою дров. І раптом — стрибок! Мама миша кинулася тікати й пірнула у щілину комори, а я сховався під старим пеньком. Кіт не відступав, кружляв двором, принюхуючись.

Словом, нелегко нам було. Можливо, ми б і не повернулися звідти, якби не втрутився собака. Він зірвався з ланцюга й погнався за котом.

Кіт стрибав по парканах та узвишшях, тікаючи від собаки. А ми, скориставшись нагодою, вибігли на вулицю й помчали чимдуж геть. Нажаль, тікаючи, мама загубила печиво.

Наша Мишка так переживала, слухаючи цю історію, що їй навіть не шкода було печива.

— А далі що? Як ви дісталися додому? — запитала Руденька.

— А далі... — продовжила мама, — ми поверталися полем. Напевно коли ми йшли до села, то полоз жовточеревний помітив нас і вже чекав на зворотньому шляху. Ми ж, звісно, про це не знали і помітили його у високій сухій траві занадто пізно.

— І що ж ви зробили? — затамувала подих Мишка.

— Я кинув у нього шматком ковбаси, щоб виграти час, і ми з мамою кинулися врозтіч. Мама шмигнула в нірку, яка в той час була порожньою. А я заліз на кущ шипшини, що ріс неподалік від дороги, якою ми йшли. Шипшина має гострі шипи, але я легко їх обійшов, а от полозу таке випробування було б не до снаги. Тож ми з мамою змушені були довго сидіти у своїх схованках, аж поки жовточеревому полозу це не набридло, і він не поповз собі геть.

Але знайти одне одного нам було не так уже й просто. У нас не було телефону, і ми не домовилися наперед, де зустрінемось. А повертатися на місце, де бачилися востаннє, тобто туди, де зустріли полоза, було надто небезпечно.

— То як же ви знайшлися? — захоплено запитала Руденька.

— Ми знайшлися за запахом, доню, — лагідно промовила мама й поглянула на тата. — Мишки можуть впізнавати своїх родичів за запахом навіть на відстані десяти метрів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍