Читати книгу - "Про Руду Мишку і цукерку, що все змінила , Radka"

І раптом усі горобці завмерли, подивилися в один бік і, немов по команді, пурхнули в небо, залишивши свою поживу біля гілки.

— Ого, це вони мене так злякалися? — здивувалася Руденька.

Вона вже хотіла було підбігти до шматочка хліба, аж раптом почула за собою тихий шурхіт.

Обережно озирнулася, піднялась над травою — і побачила... Лисицю!

Її маленьке мишаче серце забилося з шаленою швидкістю. Бігти до нірки — далеко. Але де ж сховатися? Вона оглянулась навколо, але все перед її очима пливло від страху.

Крадькома вона ще раз обернулася на лисицю й упевнилася, що руда прямує до неї. Часу на роздуми не було, тому Наша Мишка шугнула в те місце, де гілки були найгустіші й прилягали близько до землі.

Вона сховалася під ними, зарилася в траву й сиділа там, не дихаючи.

Та це було зовсім непросто. Її серце билося так, що, здавалося, було чутно на весь світ.

Вона затамувала подих, заплющила очі й чекала.

Лисиця підійшла до гілки, подивилася, що всі горобці й справді розлетілися. Але хитра щось запідозрила й почала обнюхувати траву навколо.

Лисиця походила ліворуч, потім праворуч. Зрештою взяла сухий шматок хліба й пішла собі в ліс.

Невідомо, довго чи недовго сиділа наша мишка у своїй схованці, аж поки не вирішила, що небезпека минула і можна визирнути одним оком, щоб переконатися, чи нема поблизу лисиці.

Спочатку вона поглянула через шпаринку між гілками й прислухалася. Все було спокійно. Тож мишка обережно висунула голівку з-поміж гілочок і ще раз уважно озирнулася.

Впевнившись, що хижачка справді зникла, вона, притискаючись ближче до землі, стрімко помчала до своєї нірки.

Вона була дуже рада повернутися додому, до своєї затишної кімнатки та улюбленого пеньочка. Однак, коли прийшла, батьків ще не було. Вона була така налякана, що навіть не наважилася піти посидіти на пеньочку.

Мишка вмостилася біля входу в нірку й замріяно спостерігала, як сонце повільно ховається за обрій. Незабаром повернулися батьки. Вони принесли багато смачненького — і навіть волоський горіх! Тато котив його перед собою з таким гордим виглядом, наче це була найцінніша знахідка.

— Оце так! Де ви його відшукали? — здивовано запитала Мишка.

— Там, недалеко від польової дороги, — відповів батько. — Напевно, люди загубили, — припустив він.

Усі дружно зайшли в нірку і сіли вечеряти. Мишка розповіла про свої пригоди.

— Бідолашне моє мишеня… — склала лапки мама-мишка.

— Нічого страшного, — сказав тато. — Такі пригоди загартовують характер!

— Але ж це дуже небезпечно… — стурбовано прошепотіла мама.

— Ой, матусю, мені зовсім не було страшно! — похизувалася наша маленька мандрівниця.

Совнені враженнями дня, що минув, вони швидко поснули, затишно вмостившись у своїй теплій нірці.